Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
— А панчохи?.. їх теж скидати?
Реновалесові була добре знайома ця нехіть роздягатися, властива всім жінкам, які позували вперше. Лопес де Coca, щиро прагнучи догодити тестеві, сказав їй, що доведеться позувати голою, і Пепіта тепер мовчки роздягалася, зі спокоєм людини, яка погодилась на всі умови: вона вважала, що безглуздо було б кликати її сюди для чогось іншого!
Художник пробудився зі своєї мовчанки і стривожено крикнув їй, що не треба роздягатися догола. В натурницькій є для неї одежа, хай перевдягнеться. Не повертаючи голови, він просунув у прочинені двері руку і навмання показав їй, що для неї приготував. Там була рожева сукня, капелюшок, черевички, панчохи, сорочка...
Подивившись на цю одіж, Пепіта запротестувала; вона гидувала вдягати спідню білизну, яка здалася їй уже ношеною.
— І сорочку? І панчохи?.. Навіщо? Досить буде й сукні.
Але маестро став її умовляти. Треба одягти все; це необхідно для картини. Тривала мовчанка, яка запала по цих словах, свідчила, що дівчина переборола огиду й натягає на себе ту стару білизну.
Вийшовши з натурницької, вона поблажливо всміхнулася, ніби глузувала сама з себе. А зворушений витвором своєї фантазії Реновалес аж поточився. В очах йому потемніло, у скронях загупало, а картини та меблі заворушились, мов вбиралися закружляти навколо нього.
Сердешна «Фреголіна»! Миле створіння з наквацьованим личком!.. Вона ледве стримувалася від сміху, уявивши, яким оглушливим ревом вітала б її публіка, коли б вона вийшла на сцену в такому вигляді. А як сміялися б її друзі, коли б вона з’явилася вечеряти, виряджена в ці шати двадцятирічної давності! Дівчина не знала, коли така одежа була в моді, але, мабуть, дуже давно.
Маестро схвильовано відкинувся на спинку крісла.
«Хосефіна! Хосефіна!»
Перед ним стояла його юна дружина. Ось такою жила вона в його пам’яті; такою була того незабутнього літа в горах неподалік Рима — у своїй рожевій сукні та простому капелюшку, що надавав їй премилого вигляду опереткової селянки. Ті моди, з яких молодь тепер сміялася, були для Реновалеса найгарнішими, найартистичнішими витворами вигадливого жіночого смаку — вони ж бо нагадували про весну його життя.
«Хосефіна! Хосефіна!»
Реновалес сидів і мовчав; ці вигуки зроджувались і завмирали лиш у його думках. Він не зважувався ні ворухнутись, ні заговорити, немов боявся сполохати це примарне видіння. Пепіта всміхалася, потішена, що її поява так схвилювала художника і, побачивши себе в дзеркалі, визнала, що в цьому химерному вбранні вона досить таки гарненька.
— Що мені робити? Сісти? Стояти?
Маестро насилу здобувся на голос і відповів їй хрипко, ледь чутно. Нехай влаштовується як хоче...
Тоді Пепіта сіла в крісло і прибрала позу, в якій завжди сиділа у костюмерній свого театрика і яку вважала надзвичайно елегантною: підперла щоку долонею й закинула ногу на ногу, виставивши напоказ рожеву ажурну панчоху. Ту саму шовкову панчоху, яку вдягала колись інша, кохана жінка.
Це Хосефіна! Він бачить її перед собою в плоті, вдихає пахощі любого тіла.
Підсвідомо, скоряючись давній звичці, він узяв палітру і вмочив пензель у чорну фарбу, щоб спершу накидати контури цього обличчя. О, рука старого, рука невправна й тремтяча! Куди поділася колишня легкість, його художній почерк, його майстерність, яка всіх вражала? Невже він умів колись малювати? Чи це він, художник Реновалес?.. Відчув, що в голові у нього порожнеча, рука не хоче йому коритись, а від білого полотна війнуло жахом незнаного... Він не вміє малювати, він просто не може. Марні всі зусилля. Думка його згасла. Можливо... іншим разом...
У голові в нього дзвеніло, обличчя зблідло. Вуха почервоніли, в роті пересохло, і йому здавалося, він помирає від спраги...
«Чарівна Фреголіна» побачила, що художник впустив палітру на підлогу і, як божевільний, кинувся до неї.
Але страху дівчина не відчула: надто часто вона бачила ці спотворені від жаги обличчя. Напад шалу, безперечно, входив у сьогоднішню програму; вона була готова до цього, ще коли тільки збиралася сюди йти, після дружньої розмови з Лопесом де Coca. Зрештою цей сеньйор такий поважний, такий величний, нічим не відрізняється від інших чоловіків, що їх вона досі знала; в ньому нуртують ті самі брутальні бажання.
Він схопив її в обійми й міцно пригорнув до себе. Потім упав перед нею навколішки і глухо застогнав. Тоді Пепіта, дівчина добра і жаліслива, захотіла його підбадьорити. Вона нахилила голову й підставила йому губки, професійно скорчивши милу гримаску.