Маха гола

Митець у розпачі окинув поглядом свою творчу майстерню. Ось уже відколи вона була геть занедбана. І слуга та двоє художників квапливо заходилися давати лад у просторому нефі.

Тремтячими руками маестро позносив Хосефінині портрети та полотно, на якому малював її голову, в куток і поставив їх лицем до стіни. Навіщо ці примари, коли з’явиться сама дійсність?.. Натомість він приладнав посеред студії велике чисте полотно, дивлячись на його незайману поверхню очима, сповненими надії. О, що він сьогодні створить! Яку снагу відчував в собі, яке бажання малювати!..

Незабаром двоє художників залишилися самі, але Реновалес ніяк не міг заспокоїтись, йому не подобалося то се, то те, а то раптом починало здаватися, ніби чогось бракує для цього візиту, про який він думав, здригаючись від тривоги. Квітів! Треба негайно принести квітів. Заповнити ними всі античні вази, щоб по студії розтеклися духмяні пахощі.

І Котонер, покликавши на поміч слугу, побіг у сад. Нещадно пограбувавши la serreОранжерея (франц.)., він повернувся з оберемком квітів. Старий богемник був слухняний і покірний, як справжній друг, але очі його іронічно поблискували. Стільки приготувань заради «Чарівної Фреголіни»! Маестро хвилювався страшенно, здавалося, він раптово впав в дитинство. Чекав, не міг дочекатися цього візиту, сподіваючись нарешті задовольнити своє нестямне, майже безумне бажання.

Квіти було поставлено у вази, але й на цьому Реновалес не заспокоївся. Треба щоб на якомусь столику в студії лежали цукерки і стояло шампанське, найкраще, яке трапиться Котонерові. Той сказав, що нехай усе це купує слуга, а з нього, мовляв, досить; він і так набігався, готуючись до візиту отієї дівчини, що цнотливо притискує лікті до стану, невинно всміхається і виспівує жахливі непристойності.

— Ні, Пепе, — заперечив маестро з благанням у голосі. — Сходи сам. Я не хочу, щоб слуга про це знав. Ану ж проговориться... Моя дочка завжди доймає його розпитуваннями.

Котонер не став сперечатися далі й пішов. Повернувшися за годину, він побачив, що Реновалес перекидає в натурницькій якийсь одяг.

Старий друг поклав на столик пакунки. Висипав солодощі на античні тарелі, розмотав загорнені пляшки.

— Сеньйорові все подано, — повідомив він з іронічною шанобливістю. — Може, сеньйор бажає чогось іще?.. Уся родина на ногах, готуючись до візиту цієї високої дами: твій зять її привозить, я виконую обов’язки служниці... Залишилося покликати твою дочку, щоб вона допомогла їй роздягнутись.

— Дякую, Пепе, дуже дякую!— вигукнув маестро з щирим почуттям, анітрохи не образившись.

До другого сніданку маестро вийшов акуратно зачесаний, ошатно вбраний, з підкрученими вусами. У петельці його найкращого костюма червоніла троянда. Богемник голосно зареготав. Що далі — то краще!.. Маріано таки збожеволів, виставляв себе на посміховисько.

Реновалес ледь чи й торкнувся їжі. Підвівшися з-за столу, пішов до студії і став насамоті схвильовано міряти її кроками. Як повільно тягнеться час!.. Дійшовши до стіни й рушаючи назад, він щоразу окидав поглядом усі три студії та дивився на стрілки старовинного годинника в оправі з саксонської порцеляни, що стояв на столику з кольорового мармуру, відбиваючись у глибокому венеціанському дзеркалі.