Маха гола

Реновалес відповідав йому зневажливим поглядом. Ото вже нікчема, цей Сольдевілья! Ні юнацької безтурботності... ні веселості! Тільки й думав, що про свої строкаті жилети та високі комірці. І яке ж воно скупе та практичне! Не зміг упіймати в свої тенета дочку маестро — то одружився на дівчині з багатої родини. А який невдячний! Як від учителя вже нема чого сподіватися, то злигався з його ворогами. Реновалес зневажав свого колишнього улюбленця. Даремно він стільки для нього зробив, витерпів стільки неприємностей, щоб вивести його в люди. Це не митець.

І маестро відчував ще більший потяг до своїх нічних приятелів, до тієї веселої молоді, нешанобливої й лихої на язик. Усіх їх він вважав талановитими хлопцями.

Слава про незвичайне життя Реновалеса разом із могутнім відлунням, якого набуває кожне слово, що шкодить славетній людині, досягла і його дочки.

Міліта супила брови, насилу стримуючи сміх. Ну й дивовижна переміна! Її батько зробився гультяєм!

— Тату!.. Тату! — обурювалася дочка, суплячи брови.

Тато червонів і просив пробачення, наче пустотливий хлопчисько, який накоїв шкоди. Його збентеження ще дужче розвеселяло Міліту.

Лопес де. Coca ставився до свого славетного тестя поблажливо. Бідолашний сеньйор! День і ніч працював, та ще й мав хвору дружину, щоправда, жінку лагідну й милу, але ж вона отруювала йому життя! Добре вона зробила, що вмерла, і добре робить митець, що хоч якось надолужує згаяний час.

Сповнений цієї поблажливості, властивої людям, які живуть легко й приємно, спортсмен захищав і підтримував тестя; завдяки своїм новим звичкам, той здавався хлопцеві симпатичнішим, ближчим. Не вічно ж маестро сидіти, замкнувшись у студії, і з гнівним виразом пророка говорити про речі, що їх мало хто розуміє.

Тесть і зять зустрічалися вечорами на театральних прем’єрах, на концертах мюзик-холів, де публіка гучним ревом і громом оплесків вітала дівчат, що співали веселих пісеньок та високо підкидали ноги. Вони віталися, батько запитував про здоров’я Міліти, обидва приязно всміхалися один одному, як добрі друзі, і кожен приєднувався до своєї компанії: зять — до колег із клубу, які сиділи в ложі, ще у фраках, бо прийшли сюди прямо з якогось світського рауту, а художник у товаристві кількох патлатих молодиків, що складали його почет, прямував у партер.

Реновалесові було приємно бачити, як Лопес де Coca вітається з найелегантнішими і найдорожчими кокотками, як по-дружньому усміхається до модних співачок.

У хлопця чудові знайомства, і Реновалес пишався його успіхами, наче своїми власними.

Не раз маестро виривав Котонера з його орбіти смачних обідів у поважному й благочестивому товаристві, на які старий художник ходив і далі, щоб не втратити свого єдиного капіталу — впливових друзів.

— Сьогодні ввечері ти підеш зі мною, — казав йому Реновалес таємничим тоном. — Пообідаємо, де хочеш, а потім я тобі щось покажу... сам побачиш...