Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Четансапа, простягнувшись і заклавши руки за голову, лежав у своїх промоклих гамашах на ковдрі з бізонячої чкури. Кучерявий воїн і батько братів Круків сиділи навпочіпки біля свого ватажка; обидва молоді Круки примістилися між кіньми.
— Добре ми упоралися з цією справою, — схвально казав Бобер.
Чорний Сокіл нічого не відказав на це. Після того як небезпека переходу через річку лишилася позаду, думки його знову повернулись до останньої нічної пригоди. Він бездоганно виконав доручення вождя і відвернув ворогів від сліду Ведмежого братства. Але як же йому, переможцеві, під'їхати тепер до табору Токай-іхто без рушниці і в ролі другого сідока на коні Бобра? Чи таким мало бути славне повернення, про яке він мріяв? Та навіть Гапеда й Часке глузуватимуть з нього, а жінки й собі не пропустить нагоди кинути дотепи.
— Як ви гадаєте, — спитав Чорний Сокіл друзів, — хто, крім нас, сьогодні вночі гасав навколо ставу?
— Це не Шонка з своїми людьми, — висловив свою думку Шеф де Лю. — Вони всі були у таборі і готувалися вбити полонених чорноногих. Кількох вони таки вбили, а решта утекла. Я думаю, що вождь і воїни, яким пощастило вирватися з кільця, підкрались і звільнили своїх.
— То це, певно, якийсь чорноногий, що рятувався втечею, украв твого сиваша і рушницю, — сказав Бобер до Четансапи. — Він, мабуть, хоче відновити утрачену слав у власному племені тим, що приведе як здобич коня дакоти і принесе його рушницю. Сітсікау такі ж кусливі собаки, я і пані, й здавна є нашими ворогами.
Четансапа, безцільно дивлячись на льодохід, напружено думав про нічну пригоду. Льодові брили затиснули розколений стовбур дерева і розтрощили його. Крижини із старими слідами на них неслися вниз за течією. Певно, незадовго перед цим тут пройшов табун бізонів. Шкода, що вони не натрапили на нього. А. онде… видно кілька відтисків підків на рештках снігу й свіжі сліди непідкованих мустангів. Коні спотикалися і ковзали. Зграбний мокасин, теж лишив свій відбиток на снігу. Одним стрибком Чорний Сокіл опинився внизу, на березі.
— Дивіться! — гукнув він до своїх товаришів. — Хіба ви не бачите?!
— Мабуть, тут були чорноногі, яким пощастило втекти, — спокійно висловив припущення Бобер. — Зовсім не погані люди. Вони так само, як і ми, сьогодні вночі з жінками та дітьми наважились перейти через кригу.
Чорний Сокіл усе ще дивився на лід із слідами, щ поволі плив униз.
— Сьогодні вночі? — перепитав він. — Мені здається аж рано-вранці… Їм пощастило трохи далі знайти краще місце для переходу, ніж нам… гляньте-но! Вони вели з собою підкованого коня! — Четансапа випростався.
— Я піду вверх по річці, — заявив він. — Ці злодії повинні бути десь зовсім недалеко.
— Ми підемо з тобою!
Четансапа спочатку завагався.
— Гаразд, ходімо, — сказав він трохи згодом. — Тільки наші обидва молоді Круки зостануться тут вартувати біля коней.
Чоловіки пішли навпростець береговим схилом. Сонце щедро лило на них своє тепло. В траві дзюрчали струмки — вода стікала з калюж. Четансапа вів воїнів, нічого не остерігаючись. Адже зараз мали справу з червоношкірими ворогами, а не з уатшітшун. Хто йшов відкрито, того відкрито і зустрічали.
Небагато встигли вони пройти, як пролунав застережливий постріл. Стрілець лежав на одній з вершин горбів, розташованих на північному заході; з них було добре видно долину річки. Тріск пострілу викрив місце його схованки.
Дакоти зупинились. Четансапа підніс руку, як знак, що віи не має наміру починати боротьбу. Дакоти спокійно стояли на місці, чекаючи, що буде далі. Раптом, на їхнє здивування, на вершині схилу, біля якого вони йшли, мов з-під землі виріс індієць. Він стояв там, високий і гордий, на тлі далекого блакитного неба. Індієць був стрункий і прямий, як спис, і, незважаючи на молодість, сповнений гідності. Він також підніс неозброєну праву руку, а в лівій тримав рушницю Четансапи.
Чорний Сокіл і його супровідники, не поспішаючи, шли вгору. Зійшовши на вершину, вони зупинилися кроні за десять від чужинця і вп'ялися в нього очима. Цей чорноногий був перший, хто вийшов їм назустріч з просторів нової батьківщини, до якої вони прагнули.
Дакоти не знали мови чорноногих і певні були, що ворог теж не володіє ні їхньою мовою, ні мовою білих. Вони мусили порозумітися за допомогою загальновживаної серед індійців мови знаків. Четансапа показав на себе і на сітсікау, що стояв непорушно, як скеля, і цим жестом пояснив, що гг йдеться про справу, яка може бути залагоджена лише і ж ними обома. Чужинець коротким жестом показав, що розумів і згодний. Тоді дакота назвав своє ім'я: «Чорний Сокіл, син Сонячного Дощу», а противник відказав йому суворим тоном, супроводжуючи свої слова відповідними знаками: «Гірський Грім, син Палаючої Води».