Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Мирон знітився.

— Хто вона?

Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.

— Хто, питаю?

Мовчанка.

— Може, мені в Опанаса спитати?

— Це дочка панів Пясечинських — Рената, — прошепотів хуторянин. — Коли палили їхній маєток, я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою… Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди.

Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», — вирішив прочанин і напосів на миршавого:

— Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?

— Мирон відвів очі й почав схлипувати.

— Зараз я тебе прокляну! — просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.

— Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!

Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.

«От кляті часи!» — подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного…» — впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.

— Уставай, грішнику! — Він не без задоволення копнув миршавого. — Накладаю на тебе епітим’ю[168]. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі «Отче наш» й три тисячі — «Богородицю». І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо.

Мирон відповз у темряву.

Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і пареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:

— Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря.

Миршавий невизначено хитнув головою.

— Ти обіцяв, грішнику.

— Там охорона.

— Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув’язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр.

— Якщо вам дозволять… — погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.

Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.

— Мир тобі, чоловіче, — привітав його учень авви Макарія.

— І вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?

— Ревно і щогодинно молюся, — збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.