Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Едек думав і думав. Не хотів щось починати зопалу. Вирішив терпляче ждати, поки настане слушна хвилина. А тоді вже діяти. Щоб шанси були однакові. Так, це найблагородніше. Якщо програє, то що ж, нічого не вдієш...
Це рішення повернуло йому рівновагу. Хлопець грався з Мовчуном, потім допомагав Метекові готувати вудочки на вугрів. З травня їх уже можна ловити.
— Вночі, розумієш? — сказав Метек.— Підпливемо човном в очерет на мілкій затоці, там вони завжди жирують. Ловлять їх по-різному, можна з дзвіночком, але це не обов’язково, бо вони беруть сильно і зразу тягнуть під коріння, кущі або очерет, намагаючись обкрутитися навколо них... Так захоплює, що й не передати, треба тільки тепло вдягнутись. А ще як місячна ніч. Коло річки теж добре беруть. Може, знову пощастить, як тоді з судаком.
— Або як з отою першою щукою. Ну й вилаяв же ти мене тоді.
— Наука помогла, тепер ти вже досвідчений рибалка,— сміявся Метек.— Сьогодні вже пізно, а завтра можна буде піти до Павла, побачимо, як там йому живеться. Ти знаєш, він збирається через місяць-два одружитися.
— Божевільний.
— Може, не знаю. А вона непогана, в обличчі в неї щось є таке, знаєш...
Едек засміявся. Він ще якось не міг отак говорити з Метеком про жінок. А до Павла охоче піде, то чудовий хлоп’яга. Тепер він уже пан лісничий, аякже. Справиться, у нього є голова на в’язах.
До смерку ганяли на мотоциклі. Метек дедалі вправніше розвертався вісімками на рівному моріжку подвір’я.
— Коли б був ще один мотоцикл, можна було б і до Ольштина махнути, га?
Потім слухали в кабінеті трансляцію міжнародної зустрічі з футболу. Поразку польської команди сприйняли з похмурими мінами. А взагалі того вечора у домі лісничого панував якийсь давно вже не знаний родинний настрій. Навіть Міхал сміявся разом з усіма і, здавалося, не так журився за своїми клопотами.
Коли лягали спати, Едек знов озвався до нього:
— Як там коло річки, ти бачив? Тепер уже можна перебратися?
— Трохи підсохло, та все одно грузько. Хіба через кладку на місток, але там дуже слизько. Ризиковано. А чого ти весь час про це питаєш?
— Бо мені через Піш далеко, розумієш?
— Умгу. То вони з Трудою вже не разом живуть?
— Одчепись ти з своєю Трудою.
— Як, Едек, виходить — Труда? А я думав, що Зося.
— Дурень! Осел!
Міхал зніяковів, махнув рукою і почав розбиратися. Едек лежав, попихкуючи цигаркою. Мазур уважно стежив. Колись уже мало не дійшло до пожежі — Едек заснув із цигаркою, і жар упав на ковдру.
Місяць піднявся, крізь вікно проник своїм голубуватим світлом у кімнату, нарешті торкнувся Едекової постелі, уперто заглядав йому в обличчя, мовби кудись кликав.
Едек не знав, спав він чи тільки дрімав. Сів на ліжку. Місяць чарівним світлом заливав кімнату. Міхал хропів. Було ще тільки чверть на одинадцяту. Отже, не минуло й півгодини, як вони полягали.
Хлопець сидів скраєчку на ліжку, вагався. Викуривши ще дві цигарки, наважився. Простір за вікном вабив до себе, притягував голубуватим сяйвом. Едек швидко вдягнувся, взув гумові чоботи, поклав у кишеню ліхтарик. Тихо скрипнули двері в тій частині дому, де мешкала родина лісничого, загарчала Мірця. Ніч була холодна, ясна, небо поцятковане зорями, поміж якими гордовито, наче півень у курнику, виступав місяць. Едек здригнувся від холоду і, щоб трохи зігрітися, побіг підтюпцем. Було так ясно, що навіть серед дерев він легко розрізняв лісові дороги. Незважаючи на Міхалові застереження, ризикнув переправлятися через річку. Це майже в п’ять разів скорочувало дорогу. Не гнати ж йому кругом на велосипеді. Зупинився край широкого надрічанського лугу, на якому видніли в місячному сяйві темні плями кущів і розлогих верб.
Знайшов довгу міцну тичку. Потім, присвічуючи, ліхтариком, намацав намощену з жердин кладку, що вела аж до напівзогнилого містка. Гумові чоботи ковзали по мокрому дереву. Кілька разів нога зсовувалась у холодну твань. Тичка, якою він підпирався, глибоко занурювалась, аж булькотіло, у грузьке болото. Добрів так ближче до містка. Річка широко розлилася весняними водами. Едек ступив ще крок, жердка під вагою тіла пішла на дно, він похитнувся, деревина вислизнула з-під ніг, і хлопець плюхнувся у брудну, замулену воду, ліхтарик полетів десь убік. Виліз, випльовуючи воду, змішану з мулом, гарячково чіплявся за жердки, кляв на чому світ стоїть увесь цей похід. Довго ще брів, поки нарешті вийшов до мосту. Вода текла з хлопця, як із ворочка сироватка. Він увесь тремтів.