Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

На цьому шляху ми знову зустрічаємо античний текст, що відігравав визначальну роль у формуванні західної думки. Цього разу йдеться про самовизначення богині з Саїса, яку Плутарх ототожнив з Ізідою: «Я є те, що було, є та буде. Жоден смертний не піднімав мого покривала». Наприкінці XVIII століття Ізіда, яка під впливом масонського витлумачення цього тексту практично перетворилася на алегоричну персоніфікацію Природи, стає символом універсального буття, безконечного та невисловлюваного. Відтепер покривало Ізіди означає не таємниці природи, а загадку існування. Водночас Ізіда, яку бачили розкритою та, певним чином, підкореною, адже на фронтиспісах наукових праць XVII та XVIII століть вона представляла природу як об’єкт наукових спостережень, експериментів та підрахунків, постає цього разу як предмет пошани, поваги та, навіть, страху. До попередження богині з Саїса — жоден смертний не піднімав мого покривала, тепер ставляться серйозно. Алегорія покривала Ізіди пропонує романтикам літературний засіб для вираження емоцій, які, звичайно, не були абсолютно новими, проте після Русо, Ґьоте та Шелінґа набули надзвичайної інтенсивності: одночасно зачарування та страх перед екзистенцією світу та людини у світі. Більше не йдеться про розв’язання конкретних питань, що стосуються функціонування природних феноменів. Йдеться про усвідомлення того, що є радикально проблематичним і таємничим у виникненні реальності в цілому. Ця традиція триває аж до наших днів.

Читач, звичайно, помітив теми, які найбільше мене цікавили та на яких я, можливо, занадто затримувався; це одна ідея та один досвід. Ідея полягає у тому, що природа є мистецтвом, а мистецтво є природою, людське мистецтво є нічим іншим, як окремим випадком мистецтва природи. Ця ідея, на моє переконання, дає змогу краще зрозуміти одночасно те, що може бути мистецтвом і те, що може бути природою. Досвідом є досвід Руссо, Ґьоте, Гольдерліна, Ван Ґоґа та багатьох інших; цей досвід полягає в інтенсивному усвідомленні факту, що ми є частиною природи, що в цьому сенсі ми самі є цією безконечною та невисловлюваною природою, яка цілковито й повністю охоплює нас. Згадаємо Гьольдерліна: «Бути цілим з усіма живими речами, повернутися, у радісному забуванні себе, у Ціле Природи»; згадаємо Ніцше: «Йти за мої та твої межі. Відчувати у космічний спосіб».