Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-5-4
- Переводчик: Оксана Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи». Краткое содержание книги:
Книга є рідкісним для нашого часу прикладом синтезу філософського, наукового та мистецького підходів і, у цій якості, буде цікавою широкому інтелектуальному загалу.
У своїй цілісності світ є непояснюваним (6.371 — 6.372): Вітґенштайн дорікає модерній науці тим, що вона створює враження, ніби все пояснене, тоді як ніщо не було пояснене. Адже ми не можемо вийти із світу, щоб розглядати його як об’єкт дослідження. Ми є у світі так само, як ми є у мові.
Для Мерло-Понті світ є нерозв’язною таємницею, він робить із цього такий висновок: «Справжня філософія переучує бачити світ». Вітґенштайн, своєю чергою, наприкінці «Трактату» радить своєму читачу відкинути усі твердження книги і тоді він побачить світ правильно (6.54). Можна було б сказати, дуже спрощуючи, звичайно, що в обох авторів «бачити світ» означає повернутися до сприйняття світу таким, яким він постає перед нами, від феноменологічного та естетичного сприйняття у Мерло-Понті до естетичного сприйняття та етичної настанови у Вітґенштайна, адже для останнього світ і життя (у етичному сенсі) збігаються. Можна було б виділити певну спорідненість між справжнім баченням світу у Вітгенштайна та незацікавленим баченням світу у Шопенгауера[1113]. Справді, Шопенгауер, говорячи про незацікавлене споглядання світу, звільненого від принципу розуму, згадував формулу Спінози — розуміти речі у перспективі вічності (sub specie aeternitatis)[1114], щоб проілюструвати ідею, що індивід, який споглядає у такий спосіб, долає свою індивідуальність та ототожнюється з вічним суб’єктом пізнання. Проте автор «Трактату», своєю чергою, зазначає: «погляд на світ sub specie aeterni є поглядом на нього як на якусь обмежену цілість. Відчуття світу як обмеженої цілості — містичне відчуття»[1115] (6. 45). Водночас, згідно з Вітґенштайном, потрібно розуміти вічність не як безконечну часову тривалість, а як безчасовість: «живе вічно той, хто живе в сучасності» (6. 4311). «Правильне бачення світу» могло би бути тоді незацікавленим сприйняттям, тобто естетичним та етичним баченням світу в теперішній момент, тобто так, ніби він сприймається у перший та останній раз, зрештою у чомусь на кшталт безчасовості. У такий спосіб ми повертаємося до досвіду зачарування світом, що його мав Вітґенштайн та про який ми вже говорили[1116].
Я спробував порівняти цих двох надзвичайно різних філософів, Мерло-Понті та Вітґенштайна лише для того, щоб дати змогу побачити одну із головних тенденцій філософії XX століття, що полягає у відмові від абстрактних пояснень екзистенції світу, щоб відкрити можливість якогось досвіду таємниці існування у світі та якогось життєвого контакту із непояснюваним фонтануванням реальності, із phusis в первісному сенсі слова.
ВИСНОВКИ
Ми щойно пройшли майже двадцять п’ять століть і можемо лише дивуватись надзвичайній довговічності формул, уявлень та образів, винайдених античною Грецією. Можна, наприклад, стверджувати, що думка Гайдеґера, автора XX століття, значною мірою надихалася розмірковуваннями над афоризмом, датованим V століттям до нашої ери, про який ми вели мову упродовж усієї книги. Як тут не згадати слова Нішце про «гарну сентенцію»:
Гарна сентенція надто тверда для зубів часу і всі тисячоліття не здатні її згризти, хоча вона увесь час є для них поживою; тому вона є великим літературним парадоксом, адже не псується у змінному середовищі та завжди є цінною поживою, як сіль, та, як і сіль, ніколи не набридає[1117].
Гарна сентенція невпинно живить череду поколінь, проте її поживна субстанція зазнає відчутних змін упродовж століть. Ми бачили, зокрема, як поступово змінювалося значення короткого висловлювання Геракліта. Воно послідовно означало, що те, що народжується, має померти, що природу важко пізнати, бо вона загортається у чуттєві форми та міфи, що вона приховує у собі таємні чесноти, а також, що Буття первісно перебуває у стані зосередження та не-розгортання, зрештою, разом з Гайдеґером, що Буття розкриває, прикриваючись. Три слова сентенції Геракліта використовувалися то для пояснення труднощів науки про природу, то для виправдання алегоричного витлумачення біблійних текстів та для захисту язичництва, то для критики насильства, завданого природі технікою та механізацією світу, зрештою для пояснення тривоги, що викликає у модерної людини її буття-у-світі. Та сама формула набувала, таким чином, у різні часи різного сенсу. Написати історію її сприйняття означає написати історію непорозумінь, проте творчих непорозумінь, адже ці три слова сприяли вираженню та, можливо, навіть появі нових перспектив розуміння реальності і дуже різних ставлень до природи: захоплення, тривоги чи ворожості.
1113
Див. вище, параграф 18, с. 281—282.
1114
Спіноза, Етика, 4 частина, Передмова.
1115
Про переклад цього місця див.: Wittgenstein L. Letters to С.К. Ogden. — Oxford, 1983. — P. 36—37.
1116
Див. вище, с. 406.
1117
Ніцше Ф. Людське, надто людське, § 168 / NRF, t. III, 2 partie, р. 74.