Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Ліда з докором подивилася на геолога:
— Навіщо ви жартуєте, Іване Семеновичу? Тільки щоб мене заспокоїти? Але ж я не дитина і все розумію. Я погодилася робити так, як ви вважаєте за потрібне. Отож не треба мене заспокоювати…
Іван Семенович усміхнувся.
— Ну, гаразд, гаразд. Розмовлятимемо як дорослі. Наше з вами тепер гасло — терпіння і обережність, Лідо. Нічим не дратувати Дорбатая і Гартака, бо ми в їхній владі. Хай вони будуть певні, що ми цілком скорилися, цілком згодилися…
— Навіть на те, щоб я стала дружиною Гартака? — обурено вигукнула дівчина.
— Так, на словах навіть і на це, — спокійно відповів Іван Семенович. — Адже ми домовилися з вами, що говоритимемо як дорослі? Зрозумійте, люба моя, що зараз це єдиний наш вихід. Поки що ми з вами безпорадні. Поки що… втім, ненадовго, запевняю вас. Найближчим часом ми матимемо звістку від Артема й. Дмитра Борисовича. А в нашого спільного друга Артема і його побратима Варкана, ви ж знаєте, не така вдача, щоб сидіти склавши руки. Ну ж бо, не сумуйте, все йде не так уже й погано, скоріше, навпаки, досить добре! Могло бути значно гірше…
Вдень полонених повели на урочисту відправу. Вона за звичаєм відбувалася біля тієї самої священної купи хмизу, де Артем свого часу переміг Дорбатая. Тепер старий віщун святкував свою велику перемогу! І ніхто не міг би відмовити йому в розумі, в умінні використати для своїх потреб усі можливості.
Дорбатай переміг Сколота, підступно отруїв його, навіть проголосив відступником. Тепер Сколот уже не міг зашкодити широким планам віщуна; навпаки, його мертве тіло могло тепер послужити йому.
На честь померлого Сколота відбулась урочиста відправа. Дорбатай зовсім не збирався позбавити старого вождя тієї шани, на яку той мав право, як вождь племені. Навіть більше того; урочиста церемонія мала довести скіфам, що Дорбатай відчуває велику братерську любов до померлого брата. Ця любов примушує, мовляв, старого віщуна поховати Сколота, незважаючи на наглу смерть, за всіма священними звичаями. Боги покарали Сколота, — хай, така була їх свята воля! Але він був великим вождем. І тому мав право на всі пишні церемонії, які до того ж привернуть до себе увагу скіфів, примусять їх забути про ворожнечу, яка існувала між братами. Адже похорони провадитиме головний віщун Дорбатай, він говоритиме з грізними богами, благаючи в них простити провину свого брата. Дорбатай керуватиме всіма пишними обрядами — і все це повинно збільшити його вплив, його силу!
Не гаючи часу, Дорбатай вів далі свою складну й добре обмірковану гру, підготовку до поховання. На честь померлого вождя Сколота приносилися людські жертви, як того вимагали священні звичаї. Цього дня під ножами віщунів загинуло троє рабів. Натовп скіфів мовчки стежив за кривавою церемонією. Полонені чужинці стояли серед почту Гартака. Іван Семенович підтримував Ліду, що сховала голову у нього на грудях, затулила вуха і лише час од часу нервово здригалася.
Ця жорстока церемонія справила на дівчину важке, гнітюче враження. Принаймні з годину після повернення з степу вона лежала в кибитці майже непритомна, не відповідаючи на запитання Івана Семеновича, наче нічого не чула й не бачила. Після кількох невдалих спроб вплинути на знервовану дівчину Іван Семенович вирішив дати Ліді спокій і навіть не пробував більше втішати її. І це було на краще. Поступово дівчина опанувала себе.
Вона сіла на килим, ще бліда, рухи її були трохи непевні, але Іван Семенович з радістю відзначив про себе, що з Лідою можна побалакати, що вона починає тверезо реагувати на зовнішні події. Про що ж завести розмову, щоб допомогти дівчині остаточно опанувати себе?..
Раптом залунали гучні, збуджені вигуки вартових, що оточували, як звичайно, намет чужинців. Мовби вони чогось злякалися… Що таке?.. Ліда підвела голову, прислухалась. Очі її враз заблищали.
— Діана! Діана! — радісно вигукнула вона. — Іване Семеновичу, це ж Діана!
Справді, тепер уже виразно було чути грізне гарчання собаки. Вона, мабуть, підбігла до кибитки, бо гамір і злякані вигуки скіфів посилилися. Ще загрозливе гарчання — і Діана опинилася в кибитці. Ніхто не насмілився, як і раніше, спинити її!
Діана кинулась до Івана Семеновича, до Ліди, радісно лизала їм руки, стрибала і намагалася облизати від надміру почуттів ще й їхні обличчя. Сміючись, ще з сльозами на очах, Ліда цілувала Діану, обіймала її і називала найлагіднішими іменами.
А Іван Семенович, мов заздалегідь знаючи, тим часом помацав нашийник собаки, витягнув звідти клаптики паперу, подивився на них, лукаво посміхнувся й подав Ліді.