Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Ліда безсило схилила голову. Вона боялася, що знепритомніє. Розсудливі слова Івана Семеновича допомогли їй опанувати себе:
— Лідо, не хвилюйтесь! Від нашої умовної згоди до її фактичного виконання — велика відстань.
— Та чи ж усвідомлюєте ви, Іване Семеновичу, про що тут іде мова? На що я даю згоду? — майже з одчаєм скрикнула Ліда.
— Усвідомлюю і розумію. Не хвилюйтесь. Нічого не трапиться і не може поки що трапитися. Всім цим ми тільки виграємо час і даємо товаришам змогу визволити нас.
— А коли він, цей Гартак, просто звідси забере мене до своєї кибитки? Що тоді буде зі мною? Що я робитиму тоді?..
Ліда мало не плакала. Іван Семенович заспокоював її, намагаючись вкласти в свої слова якнайбільше переконливості, бадьорості:
— Все це робиться не так швидко, Лідо. Не забувайте, що Гартак тепер вождь. І його весілля має бути урочисте. І для цього треба немало часу. Та й Артем з Дмитром Борисовичем і Варканом не сидітимуть без діла…
Так, Ліда розуміла й сама, що вибору нема. Проте вона не могла подолати в собі почуття огиди. Іван Семенович говорить дуже переконливо, це так. Але хіба ж може хто знати, що вигадають Дорбатай та Гартак? Ах, і навіщо цей проклятий Гартак зацікавився нею! Та невже ж вони ще звертатимуться до неї, невже ж вона змушена буде ще відповідати, погоджуватися? Ні, в неї більше не вистачить сили, не вистачить!..
На щастя, перекладач, виконуючи дальший наказ Дорбатая, вже не говорив довгих промов. Він виразно запросив обох полонених вийти з намету. І це було дуже слушно, бо Ліда не могла вже навіть терпіти присутності Гартака, який до того ще й кидав на неї виразні погляди, наче був певен її прихильності.
Вони вийшли з намету. Яке щастя не бачити остогидлих облич двох убивць, які, отруївши старого Сколота, одразу взялися за свої дальші оборудки!
Чорнявий перекладач супроводжував Ліду й Івана Семеновича, лишаючись з ними в кільці озброєних віщунів. Він раз у раз звертався до полонених, гадаючи, що вони розуміють його. І справді, дещо вони розуміли — хоча б| з його красномовних жестів. Їх можна було б перекласти приблизно так:
“Тікати не можна, бо ви ж бачите, скільки навколо вас озброєних людей. Навіть не пробуйте, бо вас тоді вб’ють!”
Втім, куди і як могли вони втекти?..
Така ж велика озброєна охорона була поставлена і круг кибитки, куди привели чужинців. Добре ще, що та охорона лишалася зовні, а до самого намету ніхто не зайшов, крім двох віщунів, які вказали Ліді й Івану Семеновичу на килим і розв’язали їм руки. Нарешті!
Розминаючись з помітною насолодою, геолог сказав:
— Бачите, Лідо, це вже перші наслідки того, що ми погодилися на невідомі нам пропозиції Дорбатая…
— Хіба ж невідомі? Хіба ж ми не знаємо, про що йшла мова? — безнадійно сумно відповіла дівчина.
— Не перебільшуйте, Лідо. Відносно того, про що ви говорите, ми можемо поки що тільки догадуватися. Згодом усе буде ясніше. А тим часом — хіба не краще нам стало? Адже з розв’язаними руками навіть і думати якось краще, чи не так?
Засмучена дівчина тільки схилила голову: вона не знаходила в собі сили, щоб підтримувати розмову…
— А ось і дальші наслідки, — повеселішав геолог. — Бачите, це вже докази того, що наші хазяї турбуються про побут своїх в’язнів! Давайте вечеряти, Лідо, — запросив Іван Семенович, показуючи на блюда й глеки, що їх принесли й поставили на килим віщуни.
До ранку полонених ніхто не турбував, навіть не заходив до намету. Тільки голоси вартових, що долинали зрідка знадвору, нагадували, що Ліда й Іван Семенович перебувають під пильним наглядом. Так, Дорбатай цього разу вирішив якнайпильніше оберігати небезпечних чужинців.
А ранком Іван Семенович спокійно й виразно сказав Ліді, мовби й не було вечора ніяких страхів, мовби справа йшла про якісь зовсім звичайні, буденні речі:
— Слухайте мене уважно, Лідо. Насамперед нам з вами треба поводитись, я б сказав, цілком невимушено. От нічого не трапилося, та й усе. По суті, так воно й є. Нас з вами непогано годують, наче в будинку відпочинку, піклуються про нас. Ми наче гості Дорбатая.