Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
“Невже вони простують до нашого табору? — подумав він, і ця думка примусила його здригнутися. Серце закалатало часто-часто. — Значить, Дорбатай не забув про нас! Хоче таки зловити…”
Становище було дуже невтішне. Артем, Варкан, його товариші — і все, бо не можна ж було зараховувати до числа активних оборонців Дмитра Борисовича. А проти них — кілька десятків озброєних воїнів… так, так, он на віддалі метрів двадцяти показалася ще велика група противників! Ціла каральна експедиція! Артем бачив, як озирнувся і похитав головою Варкан. Мабуть, у нього також було мало надії на успіх у цій нерівній боротьбі…
Тепер було зрозуміло все. Скіфські воїни готувалися зненацька напасти на табір утікачів. Правда, наближення ворога було викрите своєчасно, але сили були не рівні. Кілька — проти кількох десятків! Досить було комусь з ворогів помітити хоча б одного з товаришів Варкана, як відразу посипався б дощ стріл і дротиків, якому не можна було протистояти, навіть ховаючись за деревами й кущами. Тоді, виходить, треба відступати? Але куди? До Дмитра Борисовича, туди, де лишилися коні з молодим воїном? Але тоді ж вороги помітять їх — і справу одразу буде закінчено…
А загін противника посувався вперед. Можна було подумати, що вороги напевне знають, де саме ховаються втікачі. Це скидалося на полювання, коли загін мисливців оточує лігво вислідженого звіра…
Варкан і його товариші відступали. Вони безшумно, наче змії, повзли вбік, припадаючи за кущами. Вони уникали сутички. І це було цілком зрозуміло, бо то була б не бійка, а справжнє самогубство. Але позаду лишився Дмитра Борисович, він беззахисний, він навіть нічого не знає…
“Е, що буде, те й буде! — з одчаєм подумав Артем. — Треба діяти — і негайно!”.
Вибору не було. В юнака був лише один засіб. Артем добре знав, що той засіб дуже небезпечний. Адже ще перед тим, як він встигне вжити той засіб, ворог може помітити його… і тоді жахливий дощ стріл і дротиків… як зайця… проте — хай! Все одно він повинен, повинен!
— Що буде, те й буде! — прошепотів Артем. Як і завжди, коли людина щось твердо вирішить, він почував себе спокійніше, він міг діяти, забувши про небезпеку, на яку не доводилося тепер зважати.
Не підводячись, він навпомацки приготував усе, що було йому потрібно. Потім зручніше вмостився в траві навколішки, ховаючись за густим кущем, готовий кожної миті скочити на ноги і стрибнути. Він устиг помітити, що Варкан вражено поглядає на нього і навіть робить якісь застережливі жести.
“Ех, друже, дивись не дивись, все одно, іншого виходу немає, факт, немає. Або добути, або дома не бути!” — подумав Артем, одвертаючись од Варка на, щоб не розсіювати уваги. — Зате коли вийде, тоді… Хоч би сірник не зрадив!..
Кожна мить важила тепер більше, ніж іноді цілі години. Але сторонньому спостерігачеві здалося б, що Артем принаймні збожеволів. У хвилину такої жахливої небезпеки, коли кожної секунди можна було чекати смерті від руки розлючених ворогів, коли треба було за всіма правилами ховатися, щоб його не помітили зіркі очі скіфськіх воїнів, — Артем… закурював! Ось у сутінках за кущем спалахнув маленький вогник, освітивши на мить обличчя юнака й цигарку, що стирчала з його рота. Сірник згас. Тепер лише жевріла цигарка, яку Артем старанно розкурював. Його очі невідривно стежили за переслідувачами, які, певна річ, звернули увагу на маленький вогник, а тепер побачили й юнака — і остовпіли від несподіванки. Адже молодий чужинець не тікав — і не робив спроб захищатися. Він просто стояв і розкурював цигарку. Скіфи завмерли, оторопіло дивлячись на нього. Але це могло тривати недовго; протягом кількох секунд вороги опанують себе і нападуть на юнака та його товаришів. Нападуть і знищать…
Цигарка розгорілася. А скіфи не встигли ще ворухнутися. Аж тепер вони виявили ознаки життя. Високий, огрядний старшина в оздобленому блискучими бляшками одязі щось грізно вигукнув, показуючи на Артема. І враз ліс наповнився гучними бойовими вигуками. Проте Артем устиг виграти ту крихітку часу, яка була йому так необхідна! Швидким рухом він підніс до цигарки кінчик короткого шнура, який зразу зажеврів і зашипів, розсипаючи навкруги іскри. Не гаючи ані миті, Артем жбурнув його в бік ворожого загону і сховався за товстим стовбуром. Це вийшло якраз вчасно, бо аж три чи чотири дротики воднораз майнули в тому напрямі, де він щойно стояв.
— Ну, тепер тримайтеся! — переможно гукнув Артем.
Вибух пістона під ногами воїнів примусив їх знову остовпіти. Застигли в повітрі зведені з дротиками руки, тятиви в луках залишилися натягненими, але не спущеними. Бородатий, поважний воїн, біля ніг якого гучно вибухнув пістон, упав навколішки. Боячись підвестися, він рачкував назад. З його сагайдака висипалися стріли, але він не підбирав їх; меч чіплявся за траву й гілки, але він навіть не робив спроби підняти його… Це й був єдиний прояв руху серед усього скам’янілого від страшного чуда ворожого загону.