Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Дорбатай звернувся до Гартака, який не відставав од нього ні на крок. У поведінці старого не лишалося й тіні урочистої пошани до нового “славетного і мудрого вождя”, яку він так старанно удавав на майданчику, серед скіфів. Адже в наметі не було ніяких свідків, крім зв’язаних чужинців. Ну, а перед ними старому віщунові не було рації грати роль!
Тепер Дорбатай владно наказував Гартакові, а той лише слухняно схиляв голову. Тільки один раз Гартак спробував щось боязко заперечити. Втім, щойно він почав говорити, несміливо й тихо, як Дорбатай презирливо махнув рукою і відвернувся, явно не бажаючи слухати. І Гартак замовк, знову покірно схиливши голову, навіть не договоривши початого.
Весь час до кибитки заходили віщуни. Дорбатай вислухував їх, наказував щось — і вони негайно зникали. Змісту тих розмов полонені, звичайно, не розуміли. Так само невідомим для них лишалося й те, про що розмовляв Дорбатай з кількома поважними і пихатими старими скіфами, які теж зайшли незабаром до кибитки. Ця розмова несподівано урвалася.
Зовні долинули гучні, збуджені голоси. І зараз же до кибитки вбігли віщуни. В одного з них було закривавлене плече. Він говорив захекавшись, уривчастим непевним голосом, допомагаючи собі жестами. Обличчя Дорбатая, і без того сповнене люті, хмурнішало дедалі дужче, коли старий віщун слухав цю людину.
Іван Семенович трохи нахилився до Ліди й тихо сказав:
— Розумієте, Лідо? То повернулася погоня. Наших не спіймали. Все гаразд! Вони на волі!
— Ой Іване Семеновичу!.. — радісно вигукнула Ліда, але зразу ж таки змовкла, помітивши застережливий погляд геолога.
Тим часом заговорив Гартак. Це було навіть дивно, бо він не насмілювався вимовити й слова в присутності Дорбатая, а тільки чекав, коли старий віщун про щось спитає його. Цього разу він тримався певніше, — і Дорбатай уважно слухав його.
Гартак показував рукою на Ліду, на Івана Семеновича, показував ще кудись назовні. Дорбатай дивився на нього, спершись головою на руку. І лишалося тільки дивуватися, бо Дорбатай, вислухавши Гартака, наче одразу з ним погодився. Він подав знак рукою. Один з віщунів вибіг назовні й повернувся з тим самим чорнявим чоловіком, що приходив раніше до полонених з пропозиціями Дорбатая. Чорнявий низько вклонився старому віщуну, вислухав кілька його владних фраз, повернувся до зв’язаних полонених і влесливо, виразно звернувся до них.
Ліда безпорадно глянула на Івана Семеновича:
— Мабуть, вони вважають, що ми так само можемо порозумітися з ними, як Дмитро Борисович?
— Так, Дорбатай гадає, що ми знаємо грецьку мову, якою говорить цей чорнявий.
— Але ми її не знаємо… і Дмитра Борисовича немає. Що ж робити? Хоч зрозуміти що-небудь…
Іван Семенович невесело посміхнувся:
— Це було б, звісно, непогано… Втім, догадатися все-таки можна, Лідо. Мабуть, це знову якісь пропозиції. Які саме — я не знаю. Але ми у такому становищі, що не можемо ні від чого відмовлятися. Треба будь-що виграти час. Розумієте? Отож треба погоджуватися, що б там не було.
— Погоджуватися на все? — боязко запитала Ліда.
— Так!
— Рішуче на все?.. — голос дівчини уривався. Вона добре пам’ятала, що Гартак бажав узяти її собі за дружину. Невже ж Іван Семенович забув?
Проте геолог твердо відповів:
— На все, Лідо… ну, звичайно, до певного часу.
— Але звідки ми знаємо, коли настане той час? Ми ж не розуміємо жодного слова, Іване Семеновичу!
— Будемо придивлятись. Я ж кажу, — у нас зараз немає іншого виходу. Найважливіше — виграти час. От подивіться, чи буде помітно, що я нічого не розумію?
І він якнайуважніше почав слухати чорнявого перекладача, удаючи, ніби намагається не пропустити жодного слова. А коли той скінчив, Іван Семенович трохи ще подумав, наче зважуючи і вирішуючи щось важливе, — і нарешті ствердно кивнув головою.
Це справило на скіфів величезне враження. Навіть сам Дорбатай трохи здивовано погладив свої довгі сиві вуса: очевидно, старий віщун не сподівався, що полонені так швидко погодяться на його вимоги. Гартак, чимсь дуже задоволений, знову жваво заговорив з Дорбатаєм, але той не відповідав. Він мовчки вказав на Ліду й зневажливо знизав плечима. Іван Семенович схилився до дівчини і прошепотів:
— Майте на увазі, вам також треба буде погодитися, якщо вони звернуться до вас… ну, кивнути головою чи що…
Саме в цей момент перекладач, виконуючи наказ Дорбатая, звернувся до Ліди. З улесливим поклоном він шанобливо звернувся до дівчини, показуючи на Гартака, розводячи руками, немов хотів висловити своє співчуття. Що лишалося робити Ліді? Губи її тремтіли, вона нервово стискала зв’язані за спиною руки. Але вислухала чорнявого до кінця, намагаючись бути спокійною, а потім схвально кивнула головою. Гартак засміявся. І тоді дівчині стало все ясно: своїм схвальним кивком вона дала згоду стати дружиною цього огидного чоловіка! Інакше — чого б він так відразу зрадів і швидко заговорив знову з Дорбатаєм?..