Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Закінчивши писати, він акуратно почав складати аркушики. Дмитро Борисович запитливо дивився на юнака.
— У який спосіб ви збираєтеся надіслати цього листа, Артеме? І як думаєте одержати відповідь? Роніс уже поїхав… та навряд чи й він міг би зробити це. Хіба ви забули про варту, яку приставив Дорбатай до Ліди й Івана Семеновича?
Артем хитро посміхнувся й підморгнув Дмитрові Борисовичу:
— А я й не думав про Роніса. У мене є інший листоноша, надійніший. Він пробереться крізь усі перепони, і ніхто йому не перешкодить, ручуся! І він же принесе мені відповідь, от побачите. Дивуюся тільки, як я раніше не згадав про нього. Це ж так просто!
— Не розумію вас, юначе.
— А от, дивіться. Діано, сюди, до мене! Сюди, моя люба, моя чудесна собако!
Дмитро Борисович і Варкан зацікавлено дивилися, як Артем обмацав нашийник Діани і засунув складені аркушики паперу у вузеньку щілину між ремінцями.
— Їй-бо, — здивувався археолог, — це чудово!
Артем легенько підштовхнув собаку:
— Біжи, Діано, біжи! До Ліди! Розумієш, до Ліди! Шукай Ліду!
Собака радісно завертіла обрубком хвоста. Вона коротко й весело гавкнула, ніби давала знати, що зрозуміла наказ. Але Артем усе ще наказував:
— До Ліди, Діано! Шукай Ліду! Біжи швидко, швидко! Ой, молодчинко!
Діана ще раз гавкнула, вже з помітним задоволенням, немов кажучи, що їй все ясно. І через кілька секунд зникла за деревами, хутко простуючи в степ, в напрямі до стійбища. Артем повернувся до товаришів. Обличчя його сяяло.
— Це ж дуже просто, — повторив він. — Ми й раніше так листувалися з Лідою. Ще біля Гострого бугра. Вона була на одній ділянці, пам’ятаєте, Дмитре Борисовичу, а я на іншій. Ну, робимо своє діло. А коли схотілося розважитись, я й вигадав. Був не певен, але спробував. Поклав якось Діані в нашийник записку й послав її до Ліди. Ану, думаю, чи побіжить Діана до Ліди? І чи догадається Ліда пошукати щось у нашийнику?.. Уявіть собі, все вийшло як слід! Через деякий час до мене прибігає назад Діана. Бачу — в нашийнику папірець. Отак почалося листування. Діана звикла до цього. Я, правда, трохи сумніваюся, може, забула. Але нібито ні. А скіфи нашу собаку, нашу поскіночку, не займатимуть, адже вони бояться її. Отож зв язок, гадаю, забезпечено. Правда, Дмитре Борисовичу?
Археолог тільки руками розвів: справді, дуже просто і певно!
А Артем тим часом уже перейшов до інших справ.
— Тепер слід подумати про наш багаж. Варкане, мені потрібні наші сумки. Е, я й забув, що ти мене не розумієш! От шкода! І коли ми вже з тобою зможемо розмовляти без перекладача?.. Але нічого не вдієш. Дмитре Борисовичу, перекладіть, будь ласка. Треба доставити сюди за всяку ціну наші похідні сумки, що лишилися в стійбищі. Нам вони ще стануть у великій пригоді.
Вислухавши археолога, Варкан кивнув головою.
— Ото й гаразд. Ми ще покажемо Дорбатаю і його віщунам!
Настрій в Артема явно покращав!..
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
— Що ж сталося з Іваном Семеновичем і Лідою, як лишилися в руках віщунів?
Розлютований втечею Дмитра Борисовича й Артема, Дорбатай наказав перевести полонених чужинців у свою кибитку. Оточені озброєними віщунами, освітлені мерехтливим полум’ям факелів, ішли Іван Семенович і Ліда, тривожно прислухаючись, чи не повертається погоня, що вирушила одразу ж таки за втікачами. Загрозливе мовчання навколо полонених тільки зрідка порушувалося вигуками віщунів. Дорбатай також мовчав, але його люте обличчя, на якому зловісно грали відблиски червоного полум’я факелів, не обіцяло нічого доброго,
Дорбатай заговорив тільки в своїй кибитці. Але при цьому навіть не дивився в бік полонених, що сиділи в кутку і насторожено стежили за кожним рухом старого віщуна, намагаючись угадати свою долю. А чекати можна було чого завгодно…