Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

– І на Бечмени, і на Загір’є, на всі села, геть, геть, що видніють з мурів. Визирає, поки не вибере. Водить очима то туди, то сюди – страховище таке.

Степан зробив великі очі, закотив зіниці і поводив ними направо-наліво. Іван і Петрусь судомно засміялись. Петрусь пересунувся ближче до вогню.

– То, певне, брешуть, – зауважив він, підперши своїми маленькими рученятами підборіддя і дивлячись на вогонь.

– Брешуть! – презирливо обізвався Степан. – Сам ти брешеш. Нащось-би-то брехати? Сам чув – старі люди розказували.

– Я не кажу. Може, теє і було… Ніби теє, давно, колись-то перше, – непевним голосом правив свого маленький скептик, – але тепер того нема, він не бере.

– Не бере!.. А ти звідки знаєш? Може, де й бере?! Розумний ти дуже, от що… Розумніший навіть від старих людей. От, поправ ліпше горщик та перекинь бульбу, щоб не припеклася.

Петрусь поставив горщика ближче до нагорілого вугілля, взяв патичка і почав шпортати ним золу, у якій пеклася бульба. Степан дістав з-за пазухи гаман з тютюном і почав крутити папіросу. Іван розв’язав личаки.

– І про вікна, що ти казав, також, певне, теє… – продовжував Петрусь, задоволений своєю опозицією.

– Що?

– Брехня, здається…

– У тебе все брехня. А однаково, ти не пішов-бись один до замчиська?

Питання було запропоноване серйозне. Петрусь подумав і заперечливо похитав головою.

– Ні, то друге діло.

Якусь хвилину тривала мовчанка.

– Ще не всі вікна забиті, тільки з одної сторони деякі забиті, – промовив, ніби сам до себе, Іван, присуваючи свої роззуті брудні ноги до вогню і ворушачи від задоволення пальцями то одної, то другої ступні.

Петрусь вкрадливо поглянув убік. У темряві спочатку нічого не було видно, та, приглянувшись пильніше, можна було помітити на темно-голубому фоні зоряного неба різкий зарис чорного силуету похмурого замку і навіть розрізнити віконні отвори, що яріли довгим рядом.

– Може, по-твоєму, і те брехня, що в замчиську смолою обливали холеру? – спитав Степан.

– А таки брехня.

– А звідки, по-твоєму, смола взялася у замчиську?

– Звідки?… Люди смолу гнали, та й теє…

Хлопці зареготали.

– Хтось-то стане в замчиську смолу гнати! Хіба вигону нема, чи що?!

– А я чув так, – вставив Іван, – люди спіткали холеру в замчиську і сказали їй: «Ми тебе не боїмося, бо в нас є дьоготь і часник». А вона засміялася і відказала: «Дьоготь ваш – до чобіт, а часник – до ковбас. А я таки іду на вас».

– А що? Га?! – підхопив торжествуючим голосом Степан, звертаючись до Петруся. – Що ти проти того скажеш? Може, по-твоєму і се брехня? Га?

Петрусь мовчав. Очевидно, шукав переконливі аргументи. Потім, розмисливши, почав було заперечувати, що без потреби обливати холеру смолою, якщо вона «не боїться ніби дьогтю, теє…» Та його підняли на глум.

– Ну, коли ви такі мудрі, то я спитаю вас, – почав хоробро Петрусь.

– Ну, спитай, – відказав Степан, готовий відповісти на будь-яке заперечення Петруся.

– Скажіть-но мені, нащо в замчиську стоїть хрест, коли там теє… нечиста сила?

– Звісно, так прийшлося… Люди поставили. Та й хрест вже наполовину сховався в землю.