Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Нудно й одноманітно тяглося наше життя. Озлоблений на всіх, батько уникав людей, жив анахоретом; характер мав грубий, деспотичний, а ще й часто напивався. До мене ставився дуже суворо. Та все-таки він мене любив.
Одного разу, в темну, буряну ніч до нас несподівано заїхав незнайомий молодий чоловік і попросив притулку, щоб порятуватись від негоди. Батько прийняв його приязно, що з ним траплялось дуже рідко. Розговорились, і Юзеф Вишневський сподобався старому особливо тим, що теж був незадоволений і озлоблений політикою тодішнього уряду. Пан Вишневський, якого батько не хотів відпускати, погостював у нас досить довго. Він був поставним красенем, та мені не сподобався. Пригадую, як я злякалась, коли батько вперше мене з ним познайомив, бо не змогла витримати демонічного погляду його чорних, як ніч, очей. Напевне, у мене було тоді передчуття чогось недоброго. Він завжди говорив мені масу лагідних слів, від яких я лише паленіла і мовчала. Крім непідробного страху, він не викликав у мене ніяких почуттів, і як не намагався бути люб’язним, я боялась його все більше. Та й не дивно: я була тоді ще дуже молодою і зовсім не мала досвіду спілкування.
Прожив він у нас більше тижня. Була чудова літня ніч. Солов’ї у нашому парку невгамовно перекликалися своїми чарівними співами. Аромат розквітлого бузку і ясмину наповнив усе навколо. Мені раптом захотілося вийти у парк і насолодитися чарами цієї дивної ночі. Я вийшла і непомітно, зачарована дивним співом солов’я, зайшла далеко у глиб саду, аж до струмка. Прихилившись до стовбура високої липи і дивлячись у прозору течію струмка, яка переливалась сріблом при світлі місяця, я вслухалась у тихий плюскіт хвиль і мимоволі замислилась про своє самотнє і непривабливе життя.
Раптом, мов з-під землі, переді мною виросла фігура нашого таємничого гостя з його демонічним поглядом. Я завмерла, скрикнула і від страху не могла вимовити й слова.
– Не бійся, панно, я тобі не заподію зла. А все що з тобою станеться – знай, це вирок долі!
Я ще більше злякалась і раптом відчула, що сили полишають мене і я падаю. Потім відчула його доторк; пам’ятаю, що він підхопив мене на руки і поніс… Що було далі, не пригадую.
Не знаю, чи довго пролежала я зомлілою, опам’яталась уже в кареті, яка мчала нас зі страшною швидкістю. Я почала кликати на допомогу, пориваючись вискочити з карети, та він взяв мене за руку, посадив знов на місце і твердо сказав:
– Даремні, панно, твої зусилля: тебе тут ніхто не почує, ми далеко від твого дому! Скорися своїй долі, видно, їй так завгодно…
І дійсно, марними були мої зусилля звільнитися. Ми проїжджали темним, дрімучим лісом і ніхто не міг почути моїх відчайдушних зойків. Я ридала, благала мого викрадача відпустити мене, та він був непохитним. Нарешті, вибившись цілком із сил, зневірившись звільнитися, я втихла. Я знову зомліла і пролежала дуже довго.
Коли свідомість повернулася, я побачила, що лежу на розкішній постелі, оточена дбайливим доглядом мовчазних слуг. Мій викрадач сидів у головах.
– Де я і що зі мною?
– Заспокойся, мила панно, ти тепер у моєму замку, тут тебе ніхто не скривдить, ти знайдеш тут втіху і любов.
– А де мій батько?
– О, його уже нема на світі…
– Як, нема?!
– Він не витримав розлуки з тобою.
– Боже мій! – вигукнула я і заридала. – О, лиходію, що ж ти з нами вчинив?! Нащо украв мій спокій? Чого тобі треба від мене?
– Твоєї любові, панно, – тихо промовив він і почав палко цілувати мою руку.
– Тобі ніколи не мати її! Я можу лише проклинати і зневажати тебе.
– Перестань, це все одно нічого не дасть. Тобі нема дороги назад. Краще скорися своїй долі, полюби мене. Я оточу тебе всіма привабами життя. Я багатий, родовитий. Чого ж ти ще прагнеш?
– Я боюся тебе!
– Звикнеш – і, повір, твій страх мине!
Дійсно, мені, нещасній, лишилося лише скоритися і зносити все без нарікань. Та ж ніхто не врятує мене. Я була безпорадною, самотньою. І я скорилась.
Юзеф оточив мене нечуваними розкошами. Його будинок вражав багатством і блиском. Величезні зали задраповані дорогими тканинами, рідкісними картинами у позолочених рамах, обставлені чудовими меблями, статуями, дзеркалами; вся обстановка і оздоби засліплювали пишнотою і небаченим багатством.
Я ж почувала себе в цих покоях самотньою, наче в тюрмі і не раз проливала сльози, думаючи про свою злощасну долю.
Пан Юзеф часто кудись виїжджав і зникав на кілька днів, а то й тижнів.
Я його все ще боялася і ніяк не могла звикнутися зі своїм становищем. Юзеф поводився зі мною незвичайно лагідно, й ані словом, ані жестом не дозволяв образити мене. Часами пестив, присягався у коханні, та мені все це не подобалось – душа моя не лежала до нього. Я зі страхом приймала всі його ласки і вільно зітхала лиш тоді, коли лишалась самотньою у своїй кімнаті. Там я довго і ревно молилась Пресвятій Діві, виливаючи всі свої душевні болі і муки. Що особливо неприємно вражало мене у замку, то це якась таємнича тиша, у якій все поринало. Ніхто сторонній ніколи до нас не заходив. Слуги без слова виконували накази, були винятково похмурими і мовчазними. Взагалі, ми жили, немов на безлюдному острові, а це ще підсилювало мою тугу і відчай.