Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
З трьох боків замчисько оточують бечменські поля. З четвертого тече невеликий потік, що пересихає літом, зате бурхливо клекоче в час літньої повені. Береги струмка порослі невисоким, але густим верболозом. Попри пагорб пролягає битий шлях.
Дивне враження справляє старий замок. Вдень цей пагорб з мертвими мурами видається недоречним серед родючих полів, він порушує симетрію, цілість картин. Своєю круглою, правильною формою із усіченим верхом і нечіткою основою нагадує величезний пень, який забули викорчувати після того, як зрубали дерево-гігант.
– От, як видите, – кажуть бечменці, – кругом рівно, як на долоні, а тут Бог горб дав.
Старий замок не любить денного світла. Він очікує ночі. І не даремно. Перед смерком, коли на бечменські поля лягають глибокі тіні, коли темне небо вкривається безліччю зір, замчисько починає випромінювати таємничий маєстат. Воно неначе витягається і стає ще вищим.
Крізь круглі отвори вікон мріють далекі сузір’я. Якоюсь таємничою задумою дихають ці темні стіни. Це вже не сітка, грандіозний фантастичний кошик з гарним мережаним верхом. Не пень, а швидше якийсь вінець, корона, всіяна мерехтливими діамантами. Неначе давним-давно, ще за казкових часів якийсь велет – князь чи король, – переможений у страхітливій битві гігантів, рятувався втечею у цій місцевості та й загубив свою корону… З тих пір так і лежить вона тут на бечменському шляху і гниє. Хто насипав цей пагорб? Навіщо кому здалася така височина на цій неозорій рівнині?
Кажуть люди, що тут колись сутичка з татарвою була… Якийсь князь колись жив… З кимось воював… Може й так, хтозна… У всякому випадку, у світогляді бечменців старому замчиську належало не останнє місце. З ним пов’язано багато такого, що примушувало бечменця часом здивовано хитати головою і замислено бурмотіти:
– Теє то… як його… Бог його святий знає. Відомо: всяке місце є страшним, якщо у ньому завелась – прости Господи! – нечисть. А особливо страшним є те місце, де для нечисті занадто багато простору.
Власне такими і були старі мури. Тут вільно гуляв вітер і міг скільки завгодно розгойдувати грабину, зносити зі стіни розхитане каміння. Тут давно ніхто не жив. Лиш яструби вили свої гнізда та сови вилітали звідси і кружляли в темряву над селами, будячи рівнину своїми тужливими окриками.
Жодне місце не навіювало бечменцям стільки непевності і страху, як замчисько: розповіді про нього були відомі по всіх околицях. Господи, Боже мій, чого люди тільки не наоповідають про тії мури… Слухати не переслухати…
Кажуть, що в глибокому льоху сидить монах зі святою книгою і спить. Інші говорять, що то не монах, а князь спить. Ще інші – що сам «муровий» живе у замчиську і часом хапає людей. Часами він насилає на чоловіка хворобу: і трясцю, і падучу, і холеру. А підвали замчиська ущерть набиті людськими кістками.
Інколи, в сильну бурю, попри свист вітру у шпарах мурів, у замчиську чути дзвін і плач. Бечменський пан-дяк чув одного разу дзвони і спів. А коваль Мусій якнайавторитетніше запевняв, що чув удари молота і передзвін ланцюгів. Різні розмаїтості оповідають про старе замчисько.
В Україні багато місцин із загадковим сьогоденням, неясним минулим і сумним майбутнім. У майбутньому замчисько чекала руїна.
Якоїсь весняної ночі неподалік замку на лузі коло багаття розмістились нічліжники. Ніч була тиха, свіжа, – одна з тих найкращих весняних ночей, коли літо ще не ввійшло у повну силу, а весна не хоче відмовлятись від своїх прав. У повітрі було свіжо і сиро, але вітру не було і полум’я багаття трималось рівно, як у печі. Коло вогню стояв горщик з крупою, у золі пеклася бульба.
Нічліжники – хлопці з села Бечмен – сиділи коло вогню, підібгавши під себе ноги і балакали. Їх було троє: Степан та Іван мали літ по дванадцять, були здоровими, високими хлопцями, про котрих поговорювали, що їм не минути москалів на випадок рекрутського набору. На вечорницях не було більших балакунів, аніж вони. Третій нічліжник – утлий Петрусь – був повною протилежністю до своїх товаришів. Йому було дванадцять років, але він зовсім не виглядав на свої літа. Низькорослий, згорблений, з довгастим блідим обличчям і передчасно запалими грудьми, він видавався хворобливим, хирлявим. Говорити багато не любив, та у розмову вряди-годи втручався: часами кашляв. Степан та Іван у всьому брали над слабовитим Петрусем верх і попирали ним. Він був у матері одинак.