Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Царський кат Малюта Скуратов задушив митрополита Філіппа власними руками, що вже тоді були по плечі в крові невинних жертв... Тіло митрополита викинули на смітник — на розтерзання бродячим псам.
Цар обвінчався з черговою своєю жоною — у п’ятий чи який там раз. За знищеного ним митрополита швидко й забув — своїх жертв він ніколи не пам’ятав, як негадано в Кремлі почав з’являтися привид старця, у якому швидко було впізнано митрополита Філіппа — по сяючій митрі. І з’являлося те привиддя лише перед якоюсь бідою...
Вперше та мара виникла у царській спочивальні у 1584 році, незадовго до несподіваної кончини кривавого царя...
Звідтоді митрополит Філіпп, чи дух його, ні-ні та й вигулькував у Кремлі як розпливчасте марево, і це неодмінно віщувало царському сімейству якесь лихо. (З’явився він і перед кончиною Бориса Годунова, чим дуже нажахав його і пришвидшив кінець.)
З’явився старець Філіпп і того разу — в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року у спочивальні царя Дмитрія — білобородим ветхим дідом в чернечій рясі, але з митрополичою митрою на голові. Привиддя те було прозорим і просвічувалося, розпливалося й хилиталося, але все ж зберігало людські обриси.
...І раптом випростана рука її почала тремтіти, та рука, що багла його обійняли і притиснути до себе, до тіла свого пружного, молодого.
Дмитрій Іванович, усе ще в полоні любовної пристрасті, що нуртувала у ньому й охоплювала його солодким вогнем, повернув голову туди, куди вона показувала, і в сутінках, що невідь-де вранці з’явилися у спочивальні, побачив у кутку примару.
Чітко і виразно побачив — у чернечій рясі, підперезаній якоюсь вірьовкою, але в осяйній митрополичій митрі...
І тоді до його вух нарешті пробився жахний крик Марини...
Привиддя в кутку з неживими очима й порожнім беззубим ротом повільно зводило кістляві руки мерця...
І в ту мить, як закричала Марина, примара та і щезла...
Наче розчинилася в повітрі.
Або через стіну із спочивальні Великого кремлівського палацу кудись просочилася...
Марина нарешті отямилась і довго не могла збагнути, де вона і що з нею. Глянула в куток, тамуючи жах-жахоту, але там нікого не було, жодної мари чи привида, і здалося, що все то... все то їй наснилося.
Ну, звичайно ж наснилося, наснилося, наснилося...
Дмитрій з шумом перевів довго стримуваний подих — у спочивальні вже був світлий ранок — десь за кремлівськими мурами, за Москвою сходило сонце на Русі...
— Ну й привиділось нам...
— Обом одночасно? — скрикнула Марина і рвучко потягнула на себе простирадло, прикриваючи ним свою голизну. — Те привиддя бачило мене... бачило голою... Який жах! А воно ж... воно ж старий дідуган.
— У нього були наживі очі — заспокойся. Він нічого не міг бачити.
Дмитрій встав з ложа, сів, зітхнув, щось подумав і раптом обхопив голову руками — таким царя і мужа свого Марина ще не бачила. А він сидів, похитуючись з боку на бік, і щось думав, думав...
— Це нам... приснилося, — раптом глухо мовив він і ніби аж полегшено зітхнув. — Приснилося і все! Годі про це.
— Я виросла в карпатському краї, де такі привиди не рідкість, — по хвилі озвалася Марина, все ще кутаючись в простирадло й мерзлякувато щулячись. — Місцеве населення там, де я виросла, кріпко у них вірить. Та й взагалі, Карпати вважаються гніздом різної нечисті — мабуть, так і є. Принаймні оповідання про привиддя я чула ще з дитячих літ. Особливо легенди про песиголова...
— Що це ще за їден? — звів він голову.
— Розказують, така велика кудлата істота, схожа на людину, але неодмінно з собачою головою...
— Цікаво, — без цікавості буркнув він. — І що ти хочеш сказати?
— Що я вірила і вірю в песиголова. Як і в ту примару монаха в рясі, але з митрою на голові. Не снилося нам, була примара. Цур їй пек, як каже в таких випадках моя няня бабця Софія! І досі в мене всі жижки тремтять... І треба, щоб таке сталося в нашу першу шлюбну ніч. А що буде далі, як те привиддя внадиться до нас?.. І взагалі... взагалі де твоя царська препильна стража? Чому вона пропустила в наші покої того старця — нам так було добре без нього. І взагалі... взагалі, чому ти мовчиш? Як у рот води набрав. Ти цар чи не цар?