Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Цар Дмитрій, як швидко покажуть наступні події, жорстоко помилявся. Не було у нього вірних бояр і дворян, а Василій Шуйський посилено й спішно готував проти нього змову. І вже бачив себе на троні. І не було у Дмитрія надійного війська — воно за один день перекинеться на бік його супротивників.
А що було у Дмитрія Івановича, швидкоплинного руського царя?
А була у Дмитрія Івановича велика віра у своє стійке везіння і, як би сьогодні сказали, непотоплюваність. І він мав для такої віри, що швидко перекреслить його життя, здавалося б, усі підстави. Все йому досі сприяло, рятувало його, оберігало і вело до перемоги — від однієї до іншої, до ще іншої. Справді-бо. Його з матір’ю на самому початку життя відправили в заслання — як на вірну загибель. Без права й думати про батьків трон. Як і про своє царське походження. Більше того, в Угличі, де його наче в насмішку зробили князем, його хотіли брутально зарізати, мов собача яке шкодливе й нікому не потрібне. Але він уцілів. Ну хіба це не везіння? Потім чи не двадцять років поневірявся, переховувався від нишпорок Годуна в добрих людей, то по монастирях під личиною якогось Гришки Отреп’єва. Уцілів. Але тільки заїкнувся, хто він насправді, як довелося тікати з Московського царства у світ широкий. Уцілів. У Польщі йому допомогли і оружною силою повернутися на Русь і під малинове бемкання дзвонів увійти до Москви й утвердитися в її Кремлі державному. Він був усіма визнаний як законний спадкоємець російського престолу, коронований на російського царя, — то що може тепер йому загрожувати? Він мелодий, здоровий, повний сил та енергії, не дурний, тямковитий. У нього попереду ще життя та життя. І — не яке-небудь, а — царське! То що йому тепер може загрожувати?
ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?
Тому, якого одні визнають істинним сином царя Івана і законним царем Русі, а інші ще продовжують його обзивати самозванцем, якимось там Гришкой Отреп’євим, під чиїм ім’ям він довгий час переховувався, як равлик у своїй мушлі, яку він уже покинув. І якого рідна мати визнала за свого сина.
ТО ЩО ЙОМУ МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?
Йому, царю-государю Московської Русі, який уже проголосив себе цесарем, імператором всеросійським.
І в особистому житті йому щастить — та дівчина-графиня, у яку він два роки тому безтямно закохався у Самборі, ще будучи збіглим монахом, стала його законною жоною і царицею царства його...
ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ???
— То що мені може загрожувати? — забувшись, вигукує він уголос в тиші царської спочивальні.
І посміхається якось навіть дитинно (як малюк, котрому нарешті дали довгоочікувану цяцьку), посміхається безпечний, щасливий і від посмішки (йому так посмішка личила) стає просто-таки привабливим. І вона захоплено милується ним, в ту мить щиро вірячи, що любить його, що в них справжня велика (хай і без великих літер) любов. А що ще треба двом у цьому світі? Та ще тим двом, які мають найвищу владу в своєму царстві-государстві?..
А тому любов, любов, любов... Поки любиться. Поки ще є час для любові. (Бо може таке статися, що не буде часу для любові.) Все інше — потім, потім... Потім.
І вони знову в передранковій млі опинилися на широкому подружньому ложі, і він на ній... Вона випростала руку, щоб міцніше обняти його й притягти до себе, перед тим як вони зіллються в екстазі, у злеті своїм найвищім, як рука її раптом почала тремтіти й кудись показувати...
Вона намагалася щось сказати, але голос їй не корився, вона тільки ворушила губами, що враз зробилися білими-білими, а лице її наче скував жах-жахота...
— Там... там... Оно-но... У кутку, — нарешті змогла вона прохрипіти, і Дмитрій, різко повернувши голову туди, куди вона показувала тремтячою рукою, теж застиг вражений — у напівоберті голови. Бо там, у кутку спочивальні, ЩОСЬ БУЛО... Власне, ХТОСЬ БУВ. Сторонній. Виходить — третій...
У царській спочивальні. Під час любові царя з царицею.
Що таке може статися, він мить тому й подумати не міг, адже такого, був він певний, не могло ніколи бути...
І в ту мить як Марина тремтячою рукою почала показувати кудись у куток спочивальні Великого Кремлівського палацу, що був під препильною охороною варти, раптом почав меркнути, наче згасати світлий ранок — мовби там, за Великим кремлівським палацом, над Кремлем і над Москвою сонце зайшло за хмари... Чи й узагалі почало кудись провалюватися, у якісь тартарари бездонні й безпросвітні...
У спочивальні з’явилися сутінки, а по кутках зачорніли вечірні діди, як називають іноді хатню тінь.