Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Але то були просто згустки смерку в кутках і попід стінами, що невідь-де раптово взялися. Куди дивиться варта? Чим зайнята варта???
А там, у тім кутку, куди тремтячою рукою показувала зблідла цариця, з’явилася спершу нечітко окреслена постать людини, що ставала все виразнішою, наче наливалася живою плоттю... Старець не старець, монах не монах, а якийсь білобородий ветхий дідуган таки з’явився, нізвідки виринувши в чернечій рясі, але з осяйною митрою на білій голові...
...Але з осяйною митрою на голові...
З отією митрою, що є головним убором вищого духовенства християнської церкви під час богослужіння.
І зокрема митрополитів... Виходить, те привиддя старця, що з’явився в царській спочивальні, як сніг на голову літнього дня, було привидом, марою не просто старця, старигана-дідугана якогось там, а митрополита?
Але чого він з’явився у царській спочивальні Великого Кремлівського палацу, та ще у першу шлюбну ніч царського подружжя? І чого він привиджується з неживими очима, дух померлого? Чи мана? Наслання бісів? Чи то їм просто... просто ввижається?
Контури того привиддя були неясними, нечітко окресленими, те жахне видиво тремтіло й колихалося, як тремтить бува й колихається в полі нагріте повітря, і здавалася та мара нереальною, оманливою, ніби вона є і — протри лишень очі, схаменися, — як її й немає... Але все ж видно було, що то постать людська. Митра — єдина реальна річ у тому видиві — неприродно спалахувала холодним білим огнем...
Та ось привид почав зводити руки, рукава його чернечої сутани закотилися, з’явилися кістляві руки мерця... Самі лише кістки.
Мара розплющила неживі очі, розкрила мертві уста, і Марина на мить зомліла, і що було далі — не пам’ятала...
У ті роки по Москві ходила-гуляла моторошна — для декого й жахна — легенда, що в Кремлі, у неприступній фортеці російських князів та царів, у граді їхньому...
А втім, може, то й не легенда. Легенда — се народне сказання, оповідання про події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою, і воно завжди героїчно-поетичне. Швидше всього то був поговір, пересуди-поголоски, зрештою, чутки чи лиха слава. Так ось, ходила слава у Москві, ніби в Кремлі за височезними й товстелезними його мурами, що їх препильно охороняє вдень і вночі варта, коли й миша непоміченою не може туди прошмигнути, почав раптом з’являтися якийсь старець у сяючій митрі й чернечому вбранні. Вигулькував він мовби нізвідки, проникав крізь стіни і через будь-які перепони — як безтілесний дух, як тінь лиха... І неодмінно з’являвся перед якоюсь бідою. Казали, — несамовито хрестячись, — що то буцімто — по митрополичій митрі вгадували — дух загубленого Іваном Грозним руського митрополита Філіппа...
Всі знали, які звірства ще не так давно чинив за свого життя звірячого цар Іван, прозваний чомусь не Сатаною, а всього лише Грозним. А тому ніхто й не дивувався, що в Кремлі з’являється дух однієї з його жертв.
Найраніше криваве звірство Івана Васильовича, великого князя і государя всія Русі, припадає на 1547 рік, коли йому ледь виповнилося сімнадцять, коли він ще тільки-но готувався стати царем. Неупереджений літописець, фіксуючи тільки факти, запише: «...велел великий князь — Иван Васильевич, семнадцати годочков, — казнити Федора княжь Иванова сына Овчины Оболенского... И князя Федора посадили на кол на лугу за Москвою-рекою против города». Батько жертви давно вже був на тому світі, а син його Федір був не лише однолітком російського великого князя, а й товаришем його дитячих ігор... Потім, як пишуть історики, «начинается кутерьма, кровавое непотребство... Царь начинает убивать бессистемно (мовби убивство за якоюсь системою — це ніби краще). Убивает сам своим остро заточенным посохом, убивают его подручные».
Так у Московському царстві-государстві почалося велике кровопролиття. Грозний називав убитих ним людей чародіями і ворогами Христа і Росії.
Убивали щодня і чи не щогодини.
«Если выпадал мирный денек... то кутили, устраивая свальный грех, а то на коней и грабить, резать. Опричные жертвы еще никто не сосчитал. Счет им ведется на десятки, если не на сотни тысяч. Обычно сжигали дотла села, наполовину опустошили и вырезали города: Клин, Тверь, Псков, Новгород, Вышний Волочек, Торжок...»
Ще з одного свідчення:
«...они вешали женщин, мужчин и детей, сжигали их на огне, мучили клещами и иным способом, чтобы узнать, где были их деньги и добро...» («100 великих диктаторов». — Москва: «Вече». — С. 286—292).
Скільки було офіційних дружин у Грозного, історики й досі плутаються — вісім чи дев’ять. (Коханок він міняв чи не щодня.) Тоді й виникла проблема: за православними канонами вінчатися можна було лише до трьох разів. А цар уже давно переступив цей обмежувальний рубіж. Тож почав ламати церковних ієрархів, і вони мовби дали добро на ще одне вінчання царя, але митрополит Філіпп виявив йому моральний спротив, не погоджуючись на п’яте чи яке там вінчання царя Івана. Цар спалахнув, осатанів від люті (а втім, із стану осатанілої люті він ніколи й не виходив, то був його звичайний стан) і велів опричникам прикінчити незгідливого главу Руської православної церкви (тоді сану патріарха на Русі ще не було).