Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Марина була задоволена і...
І навіть щаслива. З ним, з царевичем Дмитрієм, який став царем Русі.
І вірила тоді, що вона таки кохає Дмитрія, що Бог послав їй саме того, єдиного у світі білому, з ким вона не лише спізнає земне жіноче щастя, що його має спізнати кожна жінка, адже для цього вона й з’являється під сонцем, виринувши з пітьми небуття, а й утвердиться разом з ним на цій землі. (Що вона навіки увійде в історію Польщі, Росії та України — виросла ж бо на її теренах, у карпатському Самборі і звідти пішла у вічність — і про неї протягом століть напишуть чимало книг, історичних досліджень тощо, і не думала, і не гадала, і не повірила б, коли б їй хто про це сказав, — за її короткого життя, що сяйнуло білою блискавкою і згасло, залишивши незнищенний слід.)
Вона ще ніколи не відчувала ТАКОЇ щасливої втоми, як тоді в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року, після любові, коли вони були невситимі і багли ще і ще насолод і того щастя, що зветься любов’ю... Вона кричала на найвищому злеті очманілого блаженства, кричала, вимагаючи ще і ще того божевільного, до того їй незнаного блаженства.
Він був досвідченим у любові і сповна дарував їй те, чого вона досі не знала і навіть гаразд не уявляла, що це таке — кохання чоловіка і жінки.
Осяйний серпик молодого місяця давно вже зблід за віконцем, наче розчинився у ранковому небі над Кремлем, а вони все кохалися і не знали втоми і не могли насититись — бо ж хіба буває в любові ситість?
Перед ранком вона несподівано задрімала, просто поринула в легку дрімоту, що заколихала її і понесла, наче на хвилях дивного, їй досі незнаного моря (виявляється, і такі моря є у світі людей) понесла...
Лежала голісінькою, вільготно розкинувшись на широкому подружньому ложі під балдахіном, і не відчувала сорому, хоч уперше була з чоловіком у постелі, та ще й негліже.
Поринала в легкий серпанок сну, посміхалася уві сні і щось напівсонно муркотіла, гойдаючись на хвилях до того незнаного їй моря... А коли розплющила очі, він стояв над нею і милувався її гарним молодим тілом.
— Безсоромний, — і вона млосно потягнулася, ще і ще демонструючи — в спочивальні горіли товсті свічі — своє розкішне тіло, і мала від того утіху, мружилась і звабливо й безсоромно до нього посміхалася.
— Я кохаю тебе, Маринко-графине...
— Я вже цариця, — вона знову млосно потяглася. — Але як ти мене кохаєш?
Він нахилився, підхопив її на руки і закружляв з нею по царській спочивальні, під стінами якої перегукувалася варта.
— Кохаю... Кохаю...
— Ось тепер, на твоїх руках я відчуваю, як ти мене кохаєш... А саме слово «кохаю» на мене не діє, хоч воно й красиве і таке бажане... А те, що ти зараз робиш... О-о!.. Переконує, як ти мене, як ти мене кохаєш, царю мій...
Коли вона казала останні слова, то вже лежала на ліжку, а він так старався, що широке подружнє ложе під ними раптом заскрипіло і наче захилиталося.
— О-о, як ти мене кохаєш, — шепотіла вона, припадаючи до нього усім своїм спраглим тілом.
І хай у них буде небагато таких ночей, зовсім-зовсім мало, всього лише вісім чи дев’ять, але більшого щастя вона вже й не бажала, як тоді, бо все спізнала, що належить спізнати у цьому світі кожній жінці.
Залишалося спізнати лише нещастя. Недарма ж кажуть: щастя без нещастя не буває. Чи навпаки: нещастя без щастя...
І в цьому Марина Мнішек дуже швидко переконається...
Але тоді вона, обхоплюючи його руками за шию, шепотіла:
— Ми будем... будем... будем...
— Що — будемо? — подивувався він. — Чому будемо, як ми вже є.
— Ми будемо завжди. Завжди і завжди будемо! Ми!
— Ти так говориш, як начеб над нами нависла якась загроза, — подивувався він. — Але що може загрожувати цареві? Самому цареві у його царстві-государстві, у неприступному Кремлі. У мене вірні бояри і дворяни, які власними бородами ладні мести переді мною шлях. Один Василій Шуйський з його вірністю чого вартий! У мене є військо, підлегла мені Боярська дума.