Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
«Російський революційний розмах», що його Сталін хотів поєднати з американською діловитістю, принесли на Дніпрогес десятки тисяч українських селян, які не мали достатньої кваліфікації, однак прагнули заробити на життя. Кількість робітників, зайнятих на будівництві греблі та електростанції, зросла з 13 тисяч 1927 року до 36 тисяч 1931-го. Плинність робочої сили була надзвичайно високою, незважаючи на те що влада відмовилася від принципу рівної оплати праці для всіх категорій працівників: начальники тепер отримували інколи в десять разів більше за некваліфікованих робітників, а кваліфіковані робітники — втричі більше за останніх. Селяни повинні були перетворитися на робітників, не лише опанувавши професії, а й привчившись приходити на роботу вчасно, робити перерви не за бажанням, а за наказами своїх начальників. Це було важким завданням для багатьох новоприбулих на будівельному майданчику комунізму. 1932 року адміністрація Дніпрогесу найняла 90 тисяч робітників, а звільнила 60 тисяч.
Першого травня 1932 року, після 5-річного будівництва, інженери здійснили перші випробування турбін та генераторів, вироблених американськими компаніями, у тому числі «Нью-порт Ньюс Шипбілдінг» та «Драйдок компані» і «Дженерал електрик». У жовтні абсолютно новий об’єкт, чия кошторисна вартість, що становила 50 мільйонів доларів, зросла увосьмеро до кінця будівництва, був офіційно введений в експлуатацію. Формальний голова Радянської держави, голова союзної Верховної Ради Михайло Калінін приїхав на будівельний майданчик, щоб головувати на церемонії відкриття станції. Були виголошені промови, у яких звеличувався комунізм. Трохи пізніше полковник Купер і п’ять інших американських консультантів отримали орден Трудового Червоного Прапора за свій внесок у будівництво комунізму.
Будівництво Дніпрогесу увійшло в історію в більш ніж один спосіб. Уперше з початку промислового розвитку в Україні робоча сила в основному складалася не з етнічних росіян, а з українців. Останні становили приблизно 60% усіх робітників, у той час як перші лише до 30%. Причини такого зсуву стали б очевидними для кожного, хто залишив би урочистий мітинг з нагоди відкриття Дніпрогесу в жовтні 1932 року й поїхав до сільської місцевості, яка вже потерпала від реквізицій, які незабаром призведуть до майбутнього штучного голоду.
Наприкінці 1920-х років життя в українському селі стало нестерпним для його мешканців, приблизно так, як воно було в російському селі перед революцією, якщо не більше. Причиною були не бідні ґрунти чи погана погода, а різка зміна політичного клімату, що перетворила українське село на пекло для селян, виганяючи їх із хат на будівельні майданчики на кшталт Дніпрогесу. Це було наслідком сталінської політики насильницької колективізації, яка виганяла селян з природного середовища, вичавлюючи з села всі можливі ресурси.
Восени 1929 року, за підтримки Лазаря Кагановича, колишнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, відкликаного до Москви й поставленого на чолі сільськогосподарської галузі, Сталін приступив до колективізації землі та селянських господарств, вимагаючи кинути всі державні сили й ресурси для втілення в життя цієї політики. Упроваджувана по всьому СРСР, ця кампанія найбільше вдарила по зернових районах, серед яких Україна була одним з найбільш продуктивних. Десятки тисяч офіцерів ДПУ, партійних чиновників та рядових членів партії прибули на село, щоб змусити селян вступити до колгоспів, що означало відмову від приватних земельних ділянок, а також коней та сільськогосподарського реманенту. У березні 1930 року влада повідомила про те, що колективізовано до 70% всіх орних земель, що означало більш ніж десятикратне збільшення в порівнянні з попереднім роком, коли колгоспам і радгоспам належало менш ніж 6% усіх земель. Більшість селян змусили вступити до колгоспів, але багато хто чинив опір. До весни 1930 року українське село накрила хвиля селянських повстань. Лише в березні 1930 року влада зафіксувала 1700 селянських повстань та протестів. Повстанці вбили десятки радянських адміністраторів і активістів, ще кілька сотень зазнали нападів та фізичного насильства. В українських регіонах на кордоні з Польщею цілі села підіймалися й ішли до кордону, тікаючи від жахів сталінської колективізації. Проти повстанців у стратегічно важливих прикордонних регіонах та хвилі селянських заворушень, що поширилася на інші частини Радянського Союзу, радянський уряд застосував армію і таємну поліцію. В основному їхнім об’єктом ставало заможне селянство, яке не мало стимулів для вступу до колгоспів і часто очолювало протести проти насильницької колективізації селянської власності. Влада не лише заарештовувала та ув’язнювала лідерів селянських повстань, а й висилала з України та переселяла кожного, хто вважався куркулем — цей термін спочатку застосовувався до заможних селян, а потім був поширений на кожного, хто не належав до найбіднішого прошарку сільського населення. 1930 року комуністи депортували 75 тисяч «куркульських» родин з України до віддалених районів Казахстану та Сибіру. Багато з них вивезли потягами до глухих лісів і залишили помирати від хвороб та недоїдання.