Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Господар Кремля був явно стурбований перспективами виживання режиму. Він так і не оговтався після раптового нападу польських та українських військ на Київ навесні 1920 року. Тоді колишні українські есери, що було увійшли до радянських органів влади, приєдналися до військ Юзефа Пілсудського й Симона Петлюри, що наступали. Сталін побоювався повторення 1920 року в більшому масштабі. На початку 1930-х років кількість членів партії в Україні сягнула півмільйона, з яких 60% були етнічними українцями, що було результатом політики українізації. Чи залишилися б ці кадри вірними Сталіну в разі повторного вторгнення Пілсудського? Він мав щодо цього серйозні сумніви. У липні 1932 року Радянський Союз підписав пакт про ненапад із тим самим Пілсудським, що гарантував відсутність будь-якого агресії із Заходу протягом наступних трьох років. На думку Сталіна, настав час «приборкати Україну», реквізувавши зерно й давши урок селянам, які опиралися колективізації, а також очистити український партійний апарат від тих, хто відмовлявся виконувати його накази.

Лист Сталіна до Кагановича містив докладний план уникнення «втрати» України. Він запропонував замінити тодішніх лідерів української партії та уряду, а також керівництво таємної поліції новими кадрами. «Поставити собі за мету перетворити Україну за найкоротший термін на справжню фортецю СРСР, на справді зразкову республіку», — писав він. У листопаді 1932 року Сталін відправив в Україну заступника голови ОГПУ Всеволода Балицького, щоб той узяв під контроль апарат таємної поліції в республіці. У грудні вождь перетворив засідання Політбюро, присвячене питанню хлібозаготівель, на платформу для нової атаки на українське партійне керівництво, звинувативши його не лише в невиконанні планів, а й у спотворенні лінії партії щодо українізації. «Центральний комітет і Рада Народних Комісарів зазначають, — стверджувалося в постанові, підготовленій за наказом Сталіна, — що замість правильного більшовицького проведення національної політики в низці районів України, українізація була проведена механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення легальних прикриттів, їх контрреволюційних осередків і організацій».