Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Польський уряд зробив усе можливе, щоб ізолювати Волинь від «шкідливого» впливу галицького націоналізму. Він запровадив так званий сокальський кордон, за назвою містечка на кордоні між Галичиною та Волинню, щоб обмежити розширення діяльності українських галицьких інституцій на Волинь. Українській греко-католицькій церкві було заборонено проводити місійну роботу на Волині, Поліссі, Підляшші або Холмщині, а тамтешні греко-католики були підпорядковані польській римо-католицькій церкві. У землях на північ від «сокальського кордону» уряд заборонив діяльність осередків товариства «Просвіта» та обмежив поширення літератури з Галичини. Особливих зусиль він доклав, щоб запобігти створенню мережі осередків ОУН на Волині.
Одним із найбільших прихильників та втілювачем «сокальського кордону» в життя був Генрик Юзевський, колишній міністр внутрішніх справ Польщі та воєвода, або губернатор Волині в 1928–1938 роках. Етнічний поляк, який народився та отримав освіту в Києві, Юзевський обіймав посаду заступника міністра внутрішніх справ в українському уряді Симона Петлюри. Він став адвокатом альянсу Петлюра-Пілсудський 1921 року і, як голова канцелярії Пілсудського та міністерства внутрішніх справ, захищав справу польсько-українського примирення. Він вважав таку перспективу реалістичною, якщо Волинь буде захищено від руйнівних впливів Галичини. Юзевський працював у тісному контакті з «хорошими українцями», представниками петлюрівської еміграції в Польщі — його колишніми товаришами по зброї з Наддніпрянської України, — щоб виплекати версію українського націоналізму, лояльного до Польщі. Він підтримував православну церкву, незалежну від Москви, під юрисдикцією варшавського митрополита й константинопольського патріарха, а також поміркованих українських політиків на парламентських виборах. Серед них був племінник Петлюри Степан Скрипник, депутат польського сейму та майбутній православний єпископ і митрополит, який стане патріархом незалежної від Москви Української православної церкви після здобуття Україною незалежності 1991 року.
Але націоналістичні та патріотичні антипольські ідеї потрапляли на Волинь не лише з Галичини від членів ОУН, а й з Радянської України через прихильників Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Останні були значно численнішими за перших. У середині 1930-х років КПЗУ налічувала близько 1600 членів, а ОУН — 800. Обидві групи пропонували українським селянам ідеологічний продукт, що поєднував у собі соціальну та національну революцію. Наприкінці 1930-х років влада посилила репресії проти комуністів та націоналістів, знову провівши набагато більше арештів серед комуністів: поліція затримала близько 3000 прихильників комуністичних організацій і близько 700 націоналістів.
Юзевський прагнув протидіяти радянським впливам, намагаючись закрити польсько-радянський кордон від проникнення більшовиків та придушити прорадянські селянські повстання, але він також знайшов натхнення у радянській українізації і прагнув перетворити Волинь на «український П’ємонт». Відійшовши від принципів освітньої політики, яку польський уряд проводив у Галичині, Юзевський підтримав створення українських шкіл на Волині. Він також допоміг зробити українську мову обов’язковим предметом у двомовних польсько-українських школах. Волинський експеримент завершився 1938 року після відставки Юзевського з посади губернатора та загальної зміни ставлення польського уряду до національних меншин після смерті Пілсудського 1935 року. Незважаючи на всі свої зусилля, Юзевський не зміг зупинити поширення націоналістичних ідей на Волині. Його терпимість до української мови та самосвідомості допомогла перетворити провінцію, що до 1914 року була під сильним впливом російських імперіалістичних течій, на твердиню українського націоналізму з потужними антипольськими обертонами.
Націоналістам та комуністам вдавалося перетинати як внутрішні бар’єри (наприклад, «сокальський кордон» у Польщі), так і міжнародні, представлені кордонами держав міжвоєнного періоду. Ситуація з українцями в міжвоєнній Румунії свідчить саме про це — здатність ідеологій та культур перетинати міжнародні кордони. Там проживало близько мільйона українців, які мешкали в Північній Буковині, Південній Бессарабії та Мармарощині. Як і Польща в цей період, Румунія варіювала свою політику стосовно різних груп українців. Румунський уряд привітно приймав колишніх ветеранів армії Петлюри й дозволив українські школи в Південній Бессарабії, що раніше була під владою Росії. Щодо колишніх австрійських територій, з їхнім високим рівнем етнічної мобілізації, офіційна політика була зовсім іншою. У колишній австрійській Північній Буковині румунський режим, що дедалі більше набував рис диктатури, запровадив обмеження на культурну та політичну діяльність українців, жорсткіші за ті, які запровадила польська влада в Галичині. Окрім аграрної реформи, що сприяла переселенню румунів та отриманню ними землі за рахунок українських селян, уряд здійснив культурну румунізацію українців, розглядаючи їх як румунів, які чомусь забули рідну мову. Румунська стала єдиною мовою управління та освіти в Північній Буковині, і навіть православну літургію мали служити румунською замість церковнослов’янської мови.