Перстень Борджіа
- Автор: Нефф Владимир
- Серия: Петр Кукань #2
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00723-3
- Переводчик: Иван Иванович Сварник
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Перстень Борджіа». Краткое содержание книги:
Цього разу пан д’Анкетіль був у кепському настрої. Коли паша Абедін поцікавився про причину, посол тільки махнув рукою, мовби відганяючи муху.
— Ет, чортівня, — відказав він. — Усе лихо світу виникає з того, що люди, такі, скажімо, як я, проживши половину свого життя, щодень борючись із суворою дійсністю, мусять танцювати під директиви бюрократів, які навіть не розуміють, чого вони хочуть. Таке мені не до вподоби, я краще кину все це до біса й, повернувшись до свого маєтку в Тюрені, почну вирощувати каротель[42] і капусту. Слово честі, я дивуюсь, що не зробив цього досі і все ще стирчу в цьому клопівнику, де через хмари шулік людина цілий рік не бачить сонця. В Тюрені шулік немає, там небо чисте й блакитне, мов криця. Мій маєток лежить не в тій частині Тюрені, яку називають садом Франції, а трохи збоку, на рівнині д’Амбуаз, де лише крейда й мох, і тільки де–не–де смуги родючого грунту, але все одно там гарно, як мало де на світі. Видно все навколо далеко–далеко. І ніде жодного мінарета. Ех, як мене дратують ці їхні мінарети!
— Ви звідти родом? — запитав паша Абедін.
— Так, я народився в Тюрені, — відповів пан д’Анкетіль. — І хочу туди повернутися.
— А я не хотів би повернутися туди, де народився, — зауважив паша Абедін. — Бо народився я в такому собі малесенькому сільці неподалік від Лодзі, серед мочарів, і коли пригадую щось із свого дитинства, то ці спогади нічого не варті, приміром, як ходив по вузенькій стежинці з батьком у Лодзь на базар, а через ту стежинку стрибали зелені жаби з брунатними плямами на спині; отож скажіть–но мені, вельможність, навіщо людині згадувати зелених жаб з брунатними плямами на спині? Тому я й радий, що влаштувався тут і що мені більш–менш живеться добре — себто жилося б, якби не було того нещасного Абдулли, Знання Його Величності, котрий залюбки нас усіх доведе до злиднів, аби лише здобути кошти на закупівлю гармат і рушниць.
— Як це, — здивувався пан д’Анкетіль. — Я вважав, що ви з радістю йдете на ці фінансові пожертвування і що Абдуллу у ваших колах дуже поважають і навіть люблять.
Паша Абедін беззвучно засміявся.
— Поважають і навіть люблять! — вигукнув він. — Щоправда, султан його любить, бо втішається тією балаканиною, а Ібрагім, генерал яничарів, є його приятелем з дитинства, до того ж цьому бовдурові все одно, спати на голій землі чи на пухових перинах; але інше панство? Абдулла посягнув на їхні маєтки, а вони мають його за це любити? Чи ж бачив хтось у житті подібне?
— Я радий це чути, радий, що його не люблять, — сказав пан д’Анкетіль. — Саме він є предметом тієї бюрократичної чортівні, яка так розлютила мене і на яку я скаржився вам: я щойно отримав письмове розпорядження з Франції поширити новину, що Абдуллу, котрий бозна–як дістався до Парижа, схопили і стратили.
— Не може бути, — підскрчив паша Абедін.
— Чому? — запитав пан д’Анкетіль.
— Неможливо, — відповів паша Абедін. — Чому це ваша вельможність має поширювати новину про те, чого не сталося, бо не могло статися?
— Чому не могло статися? — роздратовано озвався пан д’Анкетіль.
— Тому що це було б надто чудово, — сказав паша Абедін.
— Чудово чи ні, але це сталося, — мовив пан д’Анкетіль. — Ось написано чорним по білому. Вони хочуть, щоб ця новина розлютила турецькі урядові кола якнайбільше — щоб я наголосив, що Абдуллу катували і стратили без суду, бо не довели жодної провини. Одне слово, я маю чинити так, щоб султан так само без суду наказав посадити мене на палю, і все це задля ідіотської ідеї якогось вошивого капуцина, який ніколи не бачив живого турка.
Пан д’Анкетіль знову розлютився.
— Повторю ваші слова, ваша вельможність: бозна–як дістався до Парижа, — сказав паша Абедін. — Але як він міг бозна–як дістатися до Парижа? Хіба людина може бозна–як дістатися до Парижа?
— Не знаю, — відповів пан д’Анкетіль. — Але він мусив туди дістатися, якщо про це пише отець Жозеф.
— А може, просто переплутали ім’я? — поцікавився паша Абедін.
— Навряд, бо наш шевальє де ля Прері, який добре знає Абдуллу, саме в Парижі й напевно впізнав його. A propos: коли ви бачили це ваше Знання Його Величності востаннє?
— Так, так, я лише тепер усвідомив, що Знання Його Величності уже давно не з’являлося при дворі, — потвердив паша Абедін. — Ми гадали, Абдулла знову десь щось реформує. Він би постійно щось реформував. Реформи — це його справа.
— А він, як видно, замість того поїхав у Париж, де на нього чекав кінець, — завершив пан д’Анкетіль.
42
Сорт моркви.