Перстень Борджіа

— У мене в Стамбулі дружина, cip.

— То привезіть її до Парижа. Вона туркеня?

— Так, туркеня.

— Вона вродлива?

— Дуже вродлива.

— А як її звати?

— Її ім’я Лейла, що означає вельми довга й темна ніч.

— Une nuit très longue et sombre, — замріяно повторив юний король. — Чарівне ім’я. Вродлива туркеня з чарівним екзотичним ім’ям при французькому дворі, це буде сенсація. Ваша дружина матиме тут нечуваний успіх.

— Я не можу її привезти, не можу, — мовив Петр. — Я дав слово його величності султанові, що ніколи не покину його.

— Тоді залиштесь зі мною хоча б доти, доки все владнається, — запропонував король.

— Не можу, cip, не можу, — повторив Петр. — Я пообіцяв його величності султанові, що як тільки здійсню свій замір й покараю Гамбаріні, відразу повернусь назад.

І тут юний король Людовік XIII знову сказав величну, гідну його величності фразу.

— Ох, біда, — мовив він. — Я не можу здобути вас, бо ви чесні. А якби не були чесні і я міг би вас здобути, це були б не ви. Яке ж це безсилля, бути королем!

Сталося так, що першим порадником юного короля Лю–довіка XIII став один маловідомий і малообдарований сільський дворянин, який усе ж таки імпонував королеві своєю вправністю на соколиних ловах. Цей дворянин був порадником чотири роки, доки усіма справами не почали керувати, як загальновідомо, кардинал (на час нашої розповіді тільки єпископ) де Рішельє і його права рука отець Жозеф, званий Сірою Еміненцією.

Як уже згадувалося, Петр від’їхав з Парижа наступного ранку, а водночас рушив у дальшу дорогу й перший гонець отця Жозефа, який заночував у містечку Жуаньї на Йонні в заїзді «У Давидової пращі», так само вирушив у путь і другий гонець, який знайшов ночівлю в заїзді «У ікони Святої Катерини» в місті Сансі, також на Йонні. Подивившись на карту, ми помітимо, що перевага обох гінців над Петром, який тільки–но минав паризьку браму Святого Антонія біля Бастілії, була досить значною, проте з огляду на відстань до Марселя, яку йому треба ще подолати, не такою великою, щоб Петр не міг заіграшки випередити їх. Погода стояла гарна, Петр знову мав на собі черес, напханий золотими, і не бачив та не знав, чому б мав поспішати. Його туга за темноокою й темноволосою Лейлою була, зрозуміло, дуже й дуже великою, але ж не настільки, щоб її не можна було витримати, отож він їхав радісно й повільно, втішаючи своє серце гарним весняним краєвидом. Петр згадав, як колись їхав по Італії з добрим капітаном д’Обере і як тоді з’їв в одному з заїздів багато paupiettes[41], начинених печерицями, запиваючи їх добрим червоним вином. Всюди був мир і спокій, люди лише помалу, з великим запізненням довідувалися, що в Парижі знову дійшло до якогось перевороту, і спокійно працювали.