Риб’яча кров

— Я б усе одно нікого з них не впізнав би, бачив їх тридцять років тому.

Уже справді холодно. Гонза складає речі у свій пікап, розгортає на сидіннях у кабіні спальник.

— Тож іще одна ночівля в готелі «Фольксваген», — жартує він. — Уранці я у автівці завжди прокидаюся близько шостої, бо в мене болить спина. Але відразу ж беруся працювати, потім приїдуть хлопці, і до обіду ми завершимо.

— Коли ти збудуєш свій дім? — запитую я. — Постійно будуєш іншим.

— Можливо, колись прийде й моя черга. Та я не скаржуся. Чотири роки я живу в Ґабіни. Вона відсудила після розлучення квартиру в Брунталі. Уперше за ці роки в мене є дім і постійна адреса.

Він іще стоїть зі мною біля автівки й позіхає. Я вже увімкнула мотор, і ліхтарі освітлюють бетоновий фундамент переді мною, але я все не можу наважитися зачинити дверцята й натиснути на газ.

— А як мотоцикли, вони тобі все ще подобаються? — запитую я.

— Довго в мене нічого не було, завжди було щось більш потрібне, куди витрачалися гроші, — його голос дещо ожив, — але навесні цього року я купив собі старий «Харлей». А Ґабіні —шкіряні штани й шолом, улітку ми поїхали до Польщі. Доїхали до самого моря, до Ґданська.

Я пристібаюсь, зачиняю дверцята й ще раз піднімаю руку на прощання.

— Зупинися на якійсь цілодобовій заправці на каву, сестро, щоб бути бадьорою за кермом, — чую ще я.

Дослухаюся до його поради й за півтори години зупиняюся на освітленій заправці. Сиджу за кавою з круасаном, нічна зміна за прилавком, дві жінки мого віку позіхають і позирають на годинник. Я теж дивлюся. Пів на першу. Переді мною на столі лежить аркуш із закресленими іменами. Поруч — ключі від автівки. Я згадую слова Гонзи просто перед тим як я поїхала. «То вітання татові», — промовив він. Більше нічого. «Але мені й цього досить, — кажу собі, — це принаймні щось, а щось — це більше, як ніщо». Дивлюся замислено й втомлено в чорну темряву надворі, перед очима в мене все ще Гонзове засмагле обличчя, мені добре. Від сусіднього столу на мене зиркає старший пан у бейсболці й чорній футболці, мабуть, водій вантажівки. Досередини входить молода пара, оплатити бензин і випити кави. Тож ми кілька хвилин сидимо там у теплі під штучним світлом лампочок всі разом, чужі люди, які подорожують.

Вранці ми з татом зустрічаємося у дверях ванної. Я позіхаю, у мене заспані очі, потягуюся, від автівки я вся, ніби поламана.

— Треба було поспати, — каже тато, — булочку до сніданку я намащу собі сам.

— Добре. Проте мені подобається їсти разом.

За вікном іде дощ, кава пахне, ми сидимо за столом, і я обережно починаю розповідати про Гонзу. Намагаюся говорити без надміру емоцій, щоб не відлякати тата. Він усе вислухав мовчки, ствердно хитав головою.