Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Як жилося? — усміхається Анна. — Ці жалюзі в нього опущені вдень і вночі.
— Чому?
— Спробуй уявити, що він бачить із вікна.
Коли я повернулася спиною до панельки, побачила вершечки башт атомної електростанції. Анна дивиться на мене.
— Із п’ятого поверху він бачить ці вежі як на долоні, розумієш? Він навіть не може визирнути з вікна.
— До дідька, я й не зрозуміла.
— Але хроніку він писав іще недавно, — продовжує Анна. — Знав, хто куди переїхав, коли зруйнували село, люди писали йому, хто помер, у кого народилася дитина тощо. Окрім того, усі на поминальні дні зустрічалися в костелі святого Прокопа.
Ми ходимо районом, але вниз до центру йти не хочеться, тож ми продовжуємо говорити на дивані. Я розповідаю про свої зустрічі з Хозе, зі старим Конопкою і про поїздку до Гонзи. Анна показує мені на ноутбуці світлину родинного свята, сімдесятиліття батька. Я кажу, що рада була б побачити її батьків, але що лишилося вже менше тижня, тож, імовірно, вже наступного разу. Мені спадає на думку, що в гаманці у мене є мій список. Я ще нікому його не показувала, але Анні можна. Він уже трохи прим’ятий і брудний. Анна сміється й подає мені ручку, щоб я викреслила її ім’я.
— Бачиш, хто в мене залишився насамкінець, так?
Анна проводить пальцем донизу й спиняється біля третього від кінця імені.
— Ти не знайшла Надю? Я ходжу до неї стригтися щомісяця, оцей колір мені зробила вона.
Розказує мені, де в Наді перукарня, уже майже десять років вона на першому поверсі дому, який вони з чоловіком збудували собі в передмісті. Її доньці вісім років. Потім Анна опускає палець на самий кінець списку й дістає мобільний.
— Я подзвоню Оліні. Скажу, що ти сидиш поруч мене.
Вона бачить по мені, що я не вельми окрилена від цієї ідеї.
— Ми зустрічаємося майже щомісяця. Вона щоразу приїжджає, коли хоче поговорити й відпочити від родини.
— Я маю це зробити сама, Анно. Скажи краще, де її знайти.
— Ти ж не захочеш це відкласти? — запитує Анна й на звороті мого списку малює план села на Збудовських болотах.
Як іде дорога, де пожежна станція — і навпроти ставить хрестик.
— Знаєш, я завжди собі уявляла, коли думала про Оліну, як колись до неї приїду, вона працюватиме в шикарному магазині, підфарбована, на шиї золото, вдягнена в костюм від «Гуччі», обслуговуватиме лише обраних замовників…
Анна сміється, як дурна.
— Ти ж пам’ятаєш, — нагадую я їй, — вона завжди казала, що не хоче працювати, як її мама.
Я ховаю цей дивний шматок паперу назад у гаманець і розпитую, що робить Оліна.
— Дозволь себе здивувати, — каже Анна. — І раз уже ти до неї поїдеш, можеш їй дещо відвезти? Я завжди записую їй нові фільми жахів.
Вона принесла три DVD в паперових обкладинках, підписаних фломастерами.
— Вона не змінилася? — запитую й перечитую назви фільмів: «Мертва Мері», «Кривавий курорт», «Дім тисячі трупів».
Час промайнув, виявилося, що вже десята вечора, я сиджу в автівці, Анна пропонує, щоб я ще трохи почекала Маґду, ми могли б разом піти у бар тут на районі.
— Наступного разу. Вранці о сьомій я везу тата до лікарні на процедури, — кажу я.
В’їжджаю на гірку біля Тина, проминаю велетенські освітлені вежі електростанції, радіо в автівці вимкнене. У голові все стрибає, відчуваю, що не можу зосередитися на керуванні. Чим ближче те місце, тим більше б’ється серце й холонуть руки на кермі. Лише тепер помічаю, що біля перехрестя стоїть нова заправка. Маленька, лише на дві колонки. Світло від заправки освітлює все поблизу. А так все лишилося таким, як і тоді. Наближаюся до Глубоцького заповідника, гальмую, по обидва боки дороги — ліс. Звертаю на лісову дорогу й вимикаю мотор. Відчиняю дверцята й перекладаю мобільний телефон із однієї руки в іншу, ніби він попече мені долоні. «Здається, іще не так пізно», — кажу собі. Дисплей світиться в темряві, я шукаю номер, навколо шумлять дерева.
Якийсь час звучать довгі гудки, потім чути голос Гонзи. Він усе ще для мене якийсь новий.
— Не заважаю? Іще не пізно?
— Ніколи не пізно, — чую, як він сміється.
Як типово. Одразу навіть не знаю, із чого почати, що сказати в цій паузі. На мить мені здається, що він точно знає, чому я дзвоню.
— Я сьогодні говорила з Анною. Я все знаю.
Тиша. Не чути навіть його дихання.
— Їй треба було комусь розказати, Гонзо. А кому ж іще, окрім мене? Їй відлягло від серця. Через стільки років та обіцянка мовчати давно зайва, ти не думаєш?