Риб’яча кров

— Я знаю, тато, він помер.

— Маха йому сказав, щоб він прийшов наступного дня вранці. А Венца нічого на це не відповів. Тож Маха знову своє «до завтра, Венцо». А Венца ніби-то каже: «Я цього вже не дороблю». А Маха: «Чому не доробиш?» А Венца ніби-то тільки повторював, що не доробить, і пішов геть… Стара Махова це чула. І Маха був того вечора останнім, хто бачив його живого.

Я міцно тримаюся за тата. Чи він за мене, не знаю. Навколо бігають діти, щебечуть, як ластівки.

— Чому ж нам Маха про це ніколи не говорив?

— Ну, знаєш, він же урядовець… І це тоді не личило.

Анна все ще худа, волосся коротке, пофарбоване в особливий світло-каштановий відтінок, який їй дуже личить. Ми вітаємося за руку й коротко обіймаємося при вході. Вона веде мене до вітальні, я знову через багато років у її квартирі. Тут усе вже інакше, сучасні меблі, скляний низький столик, точкове освітлення на стелі. Тільки одну річ я впізнаю — милий низький комод із дерева, із трьома малими шухлядками. Старовина від прабабусі серед цієї сучасності чудово виділяється. Єдиний спогад про стару сільську хату, якої вже давно немає. Я дивлюся вражено й мені здається, як влучно це характеризує Анну. Вона живе сучасністю, але не забула. Ніби зачарована, я не можу відвести погляд від старого комода й тільки пізніше помічаю, що, окрім Анни, на мене дивиться ще й та дівчина зі світлою косою, яка минулого разу мені відчинила і яку мені Анна тепер намагається представити. Її звуть Маґда.

Вони сидять поруч на дивані, а я навпроти в кріслі, між нами — бутерброди, закуски та кава. Анна до мене підготувалася, бо знає мене й знає, що я люблю солодке. Я хочу чути все й відразу, але Анна починає розказувати зашвидко, так, ніби за цих п’ятнадцять років із нею не сталося, власне, нічого цікавого. Називає три фірми, в яких працювала, а тепер нібито працює на якогось місцевого багатія, як вона говорить. Із Маґдою вони познайомилися п’ять років тому, вона працює масажисткою у фітнес-центрі. Вона б дуже хотіла до Південної Америки, тож я маю розказати їй про Мексику й Аргентину. Маґда вивчає іспанську, показує мені підручники. Потім перепрошує і йде, вона відійшла від масажного столу лише на годинку, щоб мене побачити, сьогодні вона працює аж до десятої.

— Вона дуже мила, — кажу я Анні.

— Тебе це здивувало? — вона запитує просто й дивиться мені в очі, від її погляду я відчуваю спокій і рівновагу.

— Знаєш що, — стенаю я плечима, — у нас у Роттердамі ніхто цим не переймається.

— Але тут у нас, у маленькому місті, не так, не забувай.

Більше вона про це не говорить, запитує про тата й Міладу, про мої подорожі.

— Я маю тебе насварити, — сміється вона. — Ти раптом зовсім перестала мені писати. Я тоді послала тобі до Лондона, мабуть, іще два листи, а коли ти за рік не повернулася, я взагалі не знала, що з тобою сталося.