Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Будь ласка, вимкни це, Анно…
Це був останній вечір у Анниній квартирі, а я не могла заснути. Не крутилася, щоб її не розбудити, вона лежала поруч мене, на другій половині широкого ліжка, і рівномірно дихала. Без руху, руки на ковдрі, я лежала й витріщалася на стелю. Запакована валіза стояла в коридорі.
2008
Тато дрімає перед обідом у кріслі й тоді, коли я саме зачиняю двері балкону, прокидається. Я трохи здригаюся від холоду, уже жовтень, а я стояла в самій футболці на балконі на дев’ятому поверсі, де свистить вітер. Я тримаю в руці мобільний і відчуваю, що маю посмішку від вуха до вуха, нічого не можу з цим вдіяти, мені відразу хочеться збігти вниз із цього дев’ятого поверху, не чекаючи, поки приїде ліфт…
— Що з тобою? — запитує тато.
Ми дивимося одне на одного, милиці в нього сперті обабіч крісла, він трохи затуманений зі сну, а я сама не своя й набираю повітря в груди.
— Щойно говорила з Гонзою!
Я стискаю в руці маленький телефон, мало не розчавлюю його, і швидко переповідаю, як учора додзвонилася одній будівельній фірмі в Шумперку. Там Гонза вже давно не працює, але вони дали мені контакт товариства з Римаржова, звідки він теж нещодавно пішов, але там знали людину, яка з ним працювала. І той мені продиктував номер телефону Гонзи. У мене було цих дев’ять чисел, нашкрябаних на аркушику, але був уже пізній вечір. Уранці я готувала сніданок і не думала ні про що інше, проте саме це постійно відкладала. «За годинку», — казала я собі, — «за півгодинки, за десять хвилин». А потім я вибігла на балкон і набрала номер, а потім залунав голос, який спочатку звучав дуже сторожко, але потім я повірила, що говорю з Гонзою. Що за двадцять два роки знову чую голос свого брата.
— Та заспокойся, бо ніби в трансі, — потішав мене тато.
Поступово в мене заспокоїлося дихання, я все ще посміхаюся, але вже менше, і зіпсувати цієї посмішки не дам. Іду до кухні, готую обід, займаю руки й голову, тож за п’ятнадцять хвилин я вже майже спокійна. Чую тата, як він ходить у вітальні, тренується без милиць. Він закашлявся, я біля плити, спиною до дверей, чекаю, що ж він прийшов мені сказати.
— А ти вважаєш, що якось до нього поїдеш? — питає він обережно.
— Якось? Я їду відразу після обіду.
— Але зажди…
Я обертаюся від столу й бачу його насуплене чоло.
— У нас усе закуплено, вечерю приготую й залишу тобі в холодильнику, а вночі або під ранок уже й повернуся.
Він обертається і йде назад до кімнати.
— Аби тільки не здуріла, — чую, як він белькоче.
За обідом запитує, куди я, власне, поїду.
— Гонза живе в Брунталі. Але зараз він на будівництві десь поблизу Опави.
— Але ж це протилежний бік країни! Ти хочеш їхати сама?
Я змушена посміхнутися попри всі ці переживання.
— Я проїхала автівкою через усі Сполучені Штати зі сходу на захід, тату.
— Ну так, але… — бурчить він над тарілкою супу.
Я проїжджаю селом, розтягненим уздовж дороги, дивлюся ліворуч на бічну, та раптом я вже за табличкою, будівлі закінчилися, далі видко лише поля. Я повертаю на першій польовій дорозі і їду назад, знову дзвоню. Із телефоном біля вуха нарешті завертаю правильно. Іще пару десятків метрів поміж будинками, а потім відкривається лука, за нею — частина лісу й просто перед капотом у мене раптово — купа глини.
Я вилізаю з автівки й потягуюся, бо зупинялася тільки раз біля бензозаправки десь на Височині. Досить тепло, сонце вже низько над лісом і світить мені просто у вічі. Я затуляюся долонею й роззираюся. Із землі стирчать кабелі, переді мною низька «капличка» для прокладання електрики, трохи далі — бетонна площадка. Бачу маленький екскаватор із ковшем, що лежить на траві, і вантажівку. Поруч стоїть темно-синій пікап, задні дверцята відчинені, але ніде нікого. Звідкись чути плюскіт води. Найближча ділянка оточена низьким заіржавілим парканом із відчиненою хвірткою, кілька фруктових дерев із напівопалим листям, колодязь і полущена синя колонка. Із неї тече вода, поруч стоїть хтось зігнутий, напівголий, я бачу його спину. Підходжу до нього, він миється під колонкою, намилює руки, вирівнюється й змиває все водою. Чоловік середнього зросту, м’язистий, засмагла спина й світле волосся, зовсім коротке. Бере рушник, що лежав на бетонному покритті колодязя, і витирається. Тягнеться до сорочки, що накинута на колонку, і вдягає її. Я нечутно йду пожовклою травою, і він обертається, лише коли я стою за кілька метрів від нього.