Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Тебе привезли вранці, а зараз уже день. Сестра сказала, що в тебе дегідратація й що тобі треба збити температуру.
Її звали Надя, вона чекала результатів аналізів і виписки. Була місцевою, перукарка з Будєйовіце, до її дому від лікарні близько трьохсот метрів.
— Та дівчина, яка з тобою приїхала, така худа, коротка стрижка, вона ще сьогодні прийде. Я мала сказати тобі це, як прокинешся.
Крім спраги й ґулі на голові, я не відчувала жодного болю, до вечора я сама підвелася й дійшла до туалету. Я була слабкою, але вже чекала на вечерю, хоча Надя від цієї думки лише посміхнулася. Мовляв, цю бурду їсти не можна. Коли залунав стукіт у двері нашої маленької лікарняної кімнатки, мені відразу ж спалахнула думка, хто зараз з’явиться. Анна тримала в одній руці два банани, а в іншій — апельсиновий сік. Мене виповнила радість, я підняла руку з розчепіреними пальцями на знак вітання. І Надя з нею привіталася, ніби зі старою знайомою. Увесь час, доки Анна сиділа біля мого ліжка, вона слухала нас і доповнювала мене, коли я намагалася переказати, що говорив мені лікар.
— Мене відпустять завтра або післязавтра.
Анна у великому пластиковому пакеті принесла мої речі, які ще вранці позбирала в порожній хаті. Документи, щось із одягу, зубна щітка і якась косметика. Сумка із записами, кілька носовичків, коробочка з манікюрним набором, яку мені подарував Петр до Різдва.
— Пан Тушл мені відчинив. Він передав тобі ключі, вони в сумці.
Я стисла їй руку, вона заохочувально посміхнулася до мене. Я розглядала кімнату. «Я не сама», — сказала собі. Це відчуття додало енергії. Я вже не була під крапельницею, кров, замість розчину глюкози, розносила тілом цю дивну смутну радість посеред посірілої лікарні.
— Це було випадково, — розповідала Анна, — уранці по роботі мені треба було поїхати до нотаріуса, я вирішила заїхати до тебе, вважала, ти вже прокинешся. Двері були відчиненими, вікно поряд розбите. Ти лежала в коридорі. Це був шок…
Надя нас слухала з широко розплющеними очима й переводила погляд із одної на іншу. Мені все пригадувалося уривками, увесь учорашній день і жахлива ніч.
— Я побігла за Тушлом. Ти була зовсім безсила, здавалася мені заважкою. Біля дверей висів плащ, тож ми розклали його на підлозі, поклали тебе на нього й так винесли з хати на двір до автівки. Я весь час їхала на ста кілометрах, навіть у місті, за півгодини ми були тут.
Сестра принесла дві вечері й залишила Анну в нашій кімнаті, попри завершення часу для відвідувань.
— Там усе було перевернуто догори дриґом, у кухні на підлозі валявся посуд, розетки було витягнуто. Я постійно наступала на спиці для в’язання, їх було розсипано біля буфету, багато, цих довгих кольорових спиць, які привозив із роботи твій дядько…
Я швидко втомилася, у мене заплющувалися очі. Анна вже стояла у дверях, коли я покликала її назад. Я полізла до пластикового пакета й дістала маленьку сумочку. У ній були мої сережки й ланцюжок. І ключі від хати. Я віддала їх Анні.
— Віддай це, будь ласка, панові Тушлу. Скажи, нехай поверне Петрові, коли він там з’явиться.
Вона на мить завагалася, а потім затисла ключ у долоні.
— Відпочинете тут іще один день, а потім після огляду підете додому, — сказав мені вранці лікар. Мені було вже добре, до обіду час минув вельми швидко, ми з Надею з’їли банани й випили сік від Анни. Натомість після обіду час тягнувся.
— У тебе задовге волосся, треба з ним щось зробити. Ти не думала про тонування?
Ми лежали на ліжках, вдихали сморід лікарні.
— І ще додамо барви. Вибереш у мене в перукарні серед зразків…
Зрештою, у цій лікарняній нудоті я розповіла Наді все, усе своє життя, включно з останніми днями й тижнями.
— Мені буде двадцять шість і все, що в мене є, — отут, у цьому пластиковому пакеті, який принесла Анна. У мене ні копійки за душею, немає хлопця, нікуди повертатися…
— Ти все поставила на одну карту.
— І програла, — продовжила я.
Ці слова відлунювали в маленькій кімнатці на два ліжка годинами. Анна прийшла біля четвертої. Принесла яблука, шампунь і якісь журнали.