Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Я була в пана Тушла, тобі вітання. Пані Згоркова теж махала мені з вікна.
— Як виглядає село?
— Навіть не питай.
Ми сиділи втрьох на моєму ліжкові й хрумкотіли яблуками.
— Коли я прийшла до Тушла, — продовжувала Анна, — зустрілася там із Петром. Тож я віддала ключ просто йому.
— Що він сказав?
— Що, мабуть, приїдуть на вихідні з татом. Поприбирати в хаті й підготувати її до передачі.
Я стояла біля ліжка, руки в кишенях випраного халата. Я відкладала це запитання до останнього моменту, аж доки Анна мусила вже йти.
— Анно, чи можу я в тебе кілька днів пожити? Доки підшукаю собі щось.
Вона без вагань кивнула.
— Я можу піти до батьків, але ж як? Щоб послухати тата, який від початку казав…
— Можеш бути в мене скільки захочеш.
— У тебе чудова подруга, — сказала Надя, коли за Анною зачинилися двері.
— Слухай, Гано, мені тут спало на думку, — пролунало в тиші, коли ми ввечері вимкнули світло в кімнаті. — Моя молодша сестра працює як au-pair у Лондоні. Вона повертається першого червня й шукає собі заміну. Вона дзвонила мені три дні тому. Що ти на це скажеш?
— Не знаю.
— Дві маленькі дівчинки, хороша родина. Якщо сестра тебе порадить, вони візьмуть тебе. І матимеш рік забезпечення й час для роздумів, що ж тобі робити далі.
— Я завжди була домосідкою, Надю. Наш Гонза кпив із мене, бо сам завжди десь блукав…
— Треба хутко вирішити. До завтра, коли нас звідси випишуть.
Лікарняна кімната блідо світилася. Усе було білим, двері й рами на вікнах, викувані конструкції ліжка й навіть постіль.
— То як, Гано? Зробиш собі документи й за два тижні поїдеш.
Я побачила, як Надя сіла на ліжку. Ця думка надихнула її більше, аніж мене. Я заплющила очі. До ранку було ще далеко, і я все ще була трохи заслабка.
Анна відчиняла шафи й шухляди, щоб віддати мені щось зі своїх речей. Шкарпетки, кілька футболок, піжама, білий светрик. Я стояла дещо безнадійно над відкритою валізою. Мені було двадцять п’ять і, окрім курсу на лижах у гімназії й літнього підробітку під час навчання в університеті, я ніколи тривалий час не була поза домом. Я посміхалася. «Це теж наш рід», — згадала я слова мами. І ще — дядька Венцу й річку, що повільно текла біля його хати. Майже все, про що я думала, уже не існувало.
У конверті в мене було п’ятдесят британських фунтів і квиток в один бік на автобус до Лондона. У гаманці — п’ятсот крон, на квиток до Праги і якийсь обід. Відбуття з вокзалу «Флоренц» о шостій вечора.
— Гроші я тобі надішлю, щойно буде така можливість, Анно.
— Це не горить. Із першої платні купи собі якийсь пристойний одяг.
Анна вже мала свій світ. Квартира, робота, життя в маленькому місті, улітку з подругами поїде до моря. Я дивилася за вікно на небо, сутеніло, сяючі електричні лампи на вулицях, місто під районом вирувало світлом вікон і автівок. Я думала про вчорашнє прощання з батьками. Від обох віяло страхом і неспокоєм. Це було трохи сльозливо, але я поводилася, ніби все гаразд. Я не взяла грошей від тата, а мамі пообіцяла, що якнайшвидше їй напишу чи подзвоню. Коли я йшла, мама з’їхала зі мною ліфтом донизу. «За рік я повернуся й сподіваюся, що ми знову побачимося всі вчотирьох. Що будемо родиною», — щось таке я шепотіла їй до вуха внизу біля входу в десятиповерхівку.
Я вже зібралася. Це було нескладно. Я вийшла на балкон і вихилилася, щоб побачити сусідній будинок. Шукала очима вікно на п’ятому поверсі. Воно було закрите жалюзі, та можна було здогадатися, що там світиться. За останній тиждень я не знайшла в цій біганині часу, щоб зайти подивитися на пана Тушла. Я не знала жодних новин із села і знати їх не хотіла. Я тільки уявляла собі, що хата пана Тушла окрай села біля лісу все ще стоїть, мисливці матимуть із неї склад. У цей момент я почула голос Анни. Вона вибігла за мною на балкон.
— Ходи подивися, хутко.
Ми всілися біля телевізора, був саме час головних вечірніх новин. Репортер стояв із мікрофоном перед хатою, яку я так добре знала. Навколо розвалини, але кілька знайомих фронтонів іще стояло. Камера знову націлювалася на будиночок із палісадом, перед ним я впізнала авто найстаршого сина пані Згоркової.
— Остання мешканка цього виселеного села, вісімдесятилітня жінка, що має бути силоміць перевезена за участі поліції й старости районного центру неподалік, — декламував сенсаційним голосом репортер.
Я побачила знайоме обличчя у вікні, чужих людей, що походжали перед дверима, авто поліції.