Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Небо, однак, справедливе. Минулого року була надзвичайна смертність худоби; якщо така зараза прийде й цього року, можете бути певні, що ніхто з моїх колег не уникне її. Тоді доктор Санґре Морено залишиться переможцем на полі битви, а ви, дорогі мої учні, встановите над ним прапори хімічної медицини. Ви бачили, як я зцілив графиню де Лірія за допомогою простої суміші фосфору й сурми. Напівметали й розумні їх комбінації — ось могутні засоби, які можуть вступити в боротьбу й перемогти хвороби будь-якого роду. Не вірте в допомогу якихось там трав чи коріння, які добрі на пасовиську для в’ючних ослів, якими є мої шановні колеги.
Ви були, дорогі мої учні, свідками прохань, з якими я звертався до маркізи Валорнес, аби вона тільки кінчик ланцета дозволила запустити в трахею її достойного чоловіка, але маркіза, ідучи за намовами моїх ворогів, не дала мені такого дозволу, і я повинен був шукати інших засобів, аби отримати можливість представити інші очевидні докази на мою користь.
Ах, як я гірко шкодую, що достойний маркіз не може бути присутній при розтині власного тіла! З яким задоволенням я б показав йому гідатичні й поліпозні зародки, які вкоренилися в його бронхах і пустили відгалуження аж до горла!
Але що я кажу! Цей скупий кастілець, байдужий до прогресу науки, відмовляє нам в тому, що йому зовсім не потрібне. Якби маркіз мав найменшу схильність до мистецтва лікування, то заповів би нам свої легені, печінку й усі нутрощі, які йому вже ні для чого не придадуться. Але ні, він навіть не подумав про це, і зараз ми повинні, ризикуючи життям, вторгатися в притулок смерті й порушувати спокій покійників.
Але це не має ніякого значення, любі мої учні; чим більше ми зустрічаємо перешкод, тим більшу здобудемо славу, долаючи їх. Тож будьмо відважними; настав нарешті час здійснити цю велику справу. Коли ми три рази свиснемо, ваші товариші, що лишилися по той бік муру, подадуть драбину, й ми тут же викрадемо достойного маркіза. Він має поздоровити себе з тим, що помер від такої рідкісної хвороби, а ще більше з тим, що потрапив до рук людей, які її розпізнали й означили відповідною назвою.
Через три дні ми знову сюди повернемося за одним знаменитим небіжчиком, який помер від… — але тсс… тихо… не слід говорити всього.
Коли доктор закінчив свій монолог, один з його учнів свиснув три рази, і я побачив, як через мур подали драбину. Потім обв’язали мотузками труп маркіза й перетягли його на другу сторону. Драбини позабирали, і привиди зникли. Коли я лишився сам, то почав щиро сміятися зі свого першого страху.
Тут я повинен вам розказати про особливий спосіб поховання умерлих, яким користуються в деяких іспанських і сицилійських монастирях. Найчастіше готують з такою метою невеличкі темні печери, куди, однак, штучно зробленими отворами легко доходить повітря. В них складають тіла, які прагнуть вберегти від розкладу; темнота захищає їх від хробацтва, а повітря висушує. Через шість місяці печеру відкривають. Якщо процедура вдалася, то монахи урочистою процесією ідуть сповістити про це родину. Потім одягають тіло в чернечу рясу й поміщають у підземелля, призначені якщо не для зовсім святих покійників, то принаймні для таких, яких вважають святими.
В таких монастирях похоронна процесія іде за гробом тільки до брами цвинтаря, а далі братія бере тіло й чинить з ним так, як наказують старші. Зазвичай тіло приносять увечері, протягом ночі старші радяться і лише на світанку приступають до дальших чинностей, бо багато тіл не можна висушити таким способом.
Капуцини хотіли засушити тіло маркіза Валорнеса і якраз мали цим зайнятися, коли привиди розігнали гробарів, які з’явилися лише на світанку, тихенько крадучись і тримаючись один за другого. Великий страх охопив їх, коли вони побачили, що тіло маркіза зникло. Вони вирішили, що це, без сумніву, диявол викрав його.
Незабаром збіглися всі монахи, озброєні кропилами; кропили, виганяли диявола й горлали що було сил. Щодо мене, то я вже падав від утоми, тому кинувся на солому й одразу заснув.
Наступного дня перша моя думка була про кару, яку мені готували, а друга — про те, як її уникнути. Вейрас і я настільки звикли закрадатися в спіжарню, що видирання на мури давалося нам надзвичайно легко. А ще ми вміли витягати з вікон ґрати й вставляти їх назад, не пошкоджуючи стін. Я витягнув ножа з кишені й вирвав цвях з віконної лутки; тим цвяхом я збирався розхитати один з прутів решітки. Працював я без відпочинку аж до полудня. Тоді відкрилося віконечко в дверях моєї в’язниці, і я пізнав лице послушника, який нам прислужував у спальні. Він подав мені шматок хліба і глечик води й запитав, чи не треба ще чогось. Я попросив його, аби він пішов до отця Санудо й сказав, що я прошу прислати мені постіль; бо цілком справедливо, аби мене було покарано, але не треба примушувати мене бабратися в бруді.