Рукопис, знайдений у Сараґосі

Я спускався зовсім темними сходами, які вели в таке ж темне підземелля. Зачепився за стовп, відчув ланцюги під рукою, ногами намацав надгробний камінь із залізним хрестом. Правду сказати, ці сумні предмети аж ніяк не запрошували до сну, але я був у тому щасливому віці, коли втома перемагає все інше. Я простягся на мармурі надгробка і незабаром міцно заснув.

Прокинувшись наступного дня, я помітив, що мою в’язницю освітлює лампа, підвішена в бічному підземеллі, відокремленому від мого залізною решіткою. Незабаром дама зі стилетом з’явилася біля решітки й поставила кошик, накритий серветкою. Вона хотіла щось сказати, але сльози тамували її голос. Тому вона пішла, знаками давши мені зрозуміти, що це місце пробуджує в ній страшні спогади. В кошику я знайшов найрізноманітніші харчі й кілька книжок. Хльости перестали мене непокоїти, і я був певен, що не зустрінуся з жодним театинцем; ці думки привели до того, що день у мене пройшов приємно.

Наступного дня їсти мені принесла молода вдова. І вона також хотіла говорити, але в неї забракло сил, тому вона пішла, так і не промовивши ні слова. Назавтра вона повернулася знову; в руці тримала кошик, який подала мені крізь ґрати. В тій частині підземелля, де вона знаходилась, стояло величезне розп’яття. Вона кинулася на коліна перед цим образом нашого Спасителя і такими словами почала молитися:

— Великий Боже! Під цим мармуром спочивають останки чулої і ніжної істоти, над якими жорстоко поглумилися. Сьогодні вона, без сумніву, перебуває поміж ангелами, прообразом яких вона була на землі, і благає твого милосердя для жорстокого убивці, для тієї, яка помстилася за її смерть, і для тієї нещасної, яка стала мимовільною співучасницею і жертвою стількох жахів.

Після цих слів дама стишеним голосом, але з великою ревністю молилася далі. Нарешті підвелася, наблизилася до решітки й, дещо заспокоєна, сказала мені:

— Молодий мій приятелю, скажи, чи тобі чогось не бракує і в чому ми можемо тобі прислужитися.

— Сеньйоро, — відповів я, — я маю тітку, яку звуть Даланоса і яка живе біля театинців. Я був би радий, якби її сповістили, що я живий і знаходжуся в безпечному місці.

— Подібне доручення, — сказала дама, — могло б наразити нас на небезпеку. Але я обіцяю тобі, що подумаю над тим, як заспокоїти твою тітку.

— Ти, сеньйоро, є ангелом доброти, — промовив я, — а чоловік, який зробив тебе нещасною, мав бути чудиськом.

— Ти помиляєшся, мій друже, — відповіла дама. — Він був найкращим і найніжнішим з людей.

Наступного дня їсти мені принесла друга дама. Цього разу вона видалася мені менш обуреною, а принаймні більше панувала над собою.

— Дитино моя, — сказала вона, — я особисто була у твоєї тітки; схоже, що та жінка любить тебе, як власного сина. Ти що, вже не маєш батьків?

Я відповів, що мати вже нежива і що нещасливо впавши в каламар мого батька, я був навічно вигнаний з його дому. Дама зажадала, щоб я їй пояснив ці слова. Я розповів їй свої пригоди, які викликали усмішку на її устах.