Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Кара навкарачки поповз геть, аж раптом його долоня намацала щось холодне й пласке — шаблю. Пальці дісталися руків’я, обхопили його. Клинок брязнув об камінь.
Придушений скрик наче належав Тользі. Кара озирнувся — і зрозумів, що може розрізнити обриси ворогів. Розколина була просто за ним, і слабкого світла, яке пробивалося крізь неї, вистачило, щоб звиклі до темряви очі угледіли дві рухливі постаті. Вони, мов коханці, стискали один одного в обіймах — тільки руки їхні тиснули на обличчя, намагалися зламати шию, вичавити очі. І знову Кара побачив, як вони розділяються на безліч копій самих себе, що існують одночасно в тому ж самому просторі — лишень тепер це відчуття було не передбаченням, не різноманіттям можливих наслідків, але вже існуючими результатами, часткою яких був і сам Кара.
У двадцяти трьох випадках його вбивав килич Тольґи, в дев’ятнадцяти — роздирали нігті та зуби монстра; в одинадцяти монстр убивав Тольґу раніше, ніж Кара встигав проминути розколину, хапав його й затягував назад до печери, де вичавлював очі твердими чорними нігтями великих пальців. Тольґа легко роззброював безпорадного хлопчака та розтинав його обличчя відібраною шаблею. Почвара гачкуватими пальцями-пазурами роздирала черево Тольґи й витягала слизький жмут кишок. Тольґа трощив кадик чудовиська, і воно блювало чорною булькітливою кров’ю. Кара рубав важкою шаблею почвару, що жадібно вгризалася в пошматовану горлянку ченця. Сотні варіантів, які взаємно виключали один одного, злилися докупи, засмоктавши розум Кари в протиприродний, задушливий вир.
А темрява печери над ними складалась у фрагменти велетенських фігур, що рухалися нізвідкіль у нікуди, фігур, чужинних людській логіці та розумінню.
— Ні, ні, ні! Не ти ведеш лінію! Ти маєш дозволити лінії вести тебе!
Деренчливий, надламаний голос дратує Ебру. В неї нестерпно болить голова, в якій — жодних думок. Вона безтямно дивиться на затиснений у пальцях різець.
Зіщулений, висхлий чоловічок витанцьовує навколо неї. Його довгі тремтливі руки схожі на лапи великого птаха — бусла або чаплі. Вони такі ж незграбні, невправні та зморщені. Шкіру кольору палісандра вкривають десятки глибоких шрамів, подекуди застарілих, подекуди й досі незагоєних. Сухожилки мізинця та безіменного пальця на правій руці, вочевидь, перетяті — обидва підігнуті й не повторюють рухів решти пальців. Чоловічок вдягнений у коротку, до середини стегон, туніку-безрукавку, підперезану конопляною мотузкою. З голови звисають ріденькі пасма вицвілого волосся, лискуча темна шкіра вкрита чорно-червоними плямами.
— Я — брама! Я — ключ! — скрегоче старий (Ебру знає — він старий тілом, але йому заледве виповнилося тридцять). — Усе, що тобі потрібно, — віддати свою руку. Віддай свою руку!
Прозорі очі палають божевільним вогнем. Старий — його звуть Яхцзи — вже шість років є рунним різьбярем скинії. За цей час він вирізав одну свою руну та розплутав лінії ще двох. Ці дві було знайдено в долині мисливцями скинії — вісім та п’ять років тому. Саме вони (а не його особистий витвір) були головним подвигом віри різьбяра Яхцзи.
— Кожен із нас, немов шийка глека, — він пробіг з краю до краю келії, скочив на лежак, заковзав долонями по стіні, — здатен пропустити крізь себе струмінь не більший, ніж він сам. Одні — се шийка завтовшки з мізинець, інші — ширша за кулак… але колись долиною ходила та, порівняно з якою всі ми — як жалюгідні краплі поряд із могутньою, повноводною річкою. Еґріташ, велика різьбярка, що прийшла в долину ще до появи перших скиній, та, хто за роки до нас віддала свої руки волі Давніх… І досі ми знаходимо залишені нею руни, левова частка яких лежить поза межами нашого сприйняття. Їхні лінії сплутані, проведені так, щоб приспати, приховати закладені в них сили. Велике досягнення — викарбувати нову руну, але сягання стократ величніше — розгадати руну Еґріташ! Дивись, дівчинко! Добре дивись — і віддай свою руку!
Ебру втомлено прикрила повіки. Шаленець метушився келією, його вигуки втрачали сенс, збиралися, наче ковдра з клаптів, з уривчастих спогадів, багато яких суперечили один одному. На витесаний з каменю стіл крізь отвори в стелі падало рудувате сонячне світло — день хилився до вечора.
На столі було розкладено з десяток кістяних пластин — полірованих, білих. На деяких із них різець провів кілька невпевнених ліній, але здебільшого вони лишалися чистими. А в центрі лежала пластинка, зовсім інша на вигляд — пожовкла, вкрита дрібними розколинками. Химерно переплетені лінії, зроблені з навмисною недбалістю, утворювали візерунок простий — і водночас сповнений потаємного значення.