Закоłот. Невимовні культи

— Чують? — Тольґа пирхнув. — Радше відчувають. Як подув вітру, який ти вловлюєш крізь щілину в незачинених дверях. А відповіді… їм не потрібно навіть хотіти, щоб ми почули їхні пісні. Ті просто струменять сюди — бо така їхня природа.

Він раптом завмер і повільно роззирнувся, наче щось нашорохало його. Кара, який сидів серед туфових уламків і не міг бачити далеко, витріщився на Тольґу, сподіваючись збагнути, що саме той помітив. Тольґа мовчав.

— Ебру збожеволіє, якщо буде слухати? — не витримав гнітючої, напруженої тиші Кара.

— Коли ти впускаєш в себе Пісню, — відповів після паузи Тольґа, не зводячи очей з обрію ліворуч Кари, — вона змінює тебе. Більшість кінець кінцем обертається на чудовиськ. На чужорідні тіла, ув’язнені в долині. Вони не можуть звідти піти — у жоден зі світів, бо вони дихають повітрям обох. Тож вижити можуть лише тут — у місці, де світи стикаються. Але сим їхнє буття ся перетворює на безперервне страждання. Пісня шарпає їх — рівною мірою і коли звучить, і коли затихає. Але різьбярі… різьбярі — се інше. Вони — не посудина, але жолоб. Їм даровано викарбовувати пісню в неживому. В кістці, камені чи металі.

Він торкнувся пальцем каменя в очниці.

— Се подарував мені Яхцзи, старий різьбяр нашої скинії. Не повноцінна руна, звісно, таку йому не дозволили б роздавати. Всього лише декілька ліній. Але й з ними я бачу та усвідомлюю більше за багатьох. Тямиш?

Тольґа перевів погляд на Кару й неспішно витягнув з піхов шаблю.

— Ти помилився, — кинув він, не дожидаючись відповіді хлопця, — коли казав, що я — не чернець. У кожній скинії є такі як я. Ті, хто оберігає її від чудовиськ долини. Щит проти каосу…

Кара не став чекати на завершення фрази. Він несподівано різко зірвався з місця, але кинувся не від Тольґи, а на нього, в останній момент сахнувшись убік та прослизнувши в того під рукою. Клинок з виттям розітнув повітря над головою, а Кара вже петлював лабіринтом валунів, стрибаючи з одного каменя на інший. Босі ноги впевнено знаходили опертя на їхній шерехатій поверхні, біль у побитому тілі кудись зник, поступившись місцем незвичній, примарній легкості.

Глухий рик Тольґи досяг його вух — разом із звуками важкої ходи та скреготом підошов по туфу. Кара біг від річки — не хотів, щоб вода відрізала йому простір для маневру. Схил каньйону був уже зовсім поряд — височів прямовисною стіною. В лабіринті скельних уламків Кара обирав шлях так, щоб рухатися уздовж схилу, але не надто близько до нього. Тольґа, всупереч його сподіванням, не відставав. Навпаки, з кожним неправильним кроком, з кожною миттю, яку хлопець витрачав, обираючи новий напрямок, мисливець скорочував відстань. Його тупіт звучав то ліворуч, то праворуч — він теж петлював, намагаючись притиснути Кару до стіни. Й сама долина наче допомагала йому — стежини між валунами заводили Кару все ближче й ближче до схилу. І от він уже біг уздовж нього, оминаючи завали та виступи.