Закоłот. Невимовні культи

Проминувши катапетасму, Аджена ввела Ебру у вівтарну частину. Тут було ще темніше — горіли лише двійко лампад біля високих фресок-ікон і товста присадкувата свічка поблизу жертовника. Ебру завмерла, зачаровано роззираючись. Ледь висвітлені тріпотливими вогниками фрески… відрізнялися від тих, які вона звикла бачити. Зображення на них не були схожі на святі образи, не були схожі навіть на людей. Покручені фігури були позбавлені звичайних пропорцій та симетрій, складені з рис, притаманних радше морським гадам, жукам та артроподам. Крила, мацаки, перетинки, панцері та шипи. Але що пильніше придивлялася Ебру до зображень, то більше її охоплювало примарне відчуття, що вона дивиться на них двома парами очей. Перші з кожною миттю все сильніше відчували їхню чужинність, іншість; другі ж, навпаки, все більше впевнювалися в тому, наскільки природне та логічне те, що вони бачать.

— Ходи до мене, дитино! — владний оклик Адежни вивів дівчину зі ступору. Пресвітерія стояла біля престолу. Ебру слухняно наблизилася. Невеличкий чотирикутний стіл був накритий багато оздобленим антимінсом — покровом, прикрашеним золотим шиттям та багатим розсипом коштовного каміння. В центрі, куди вказувала Аджена, в антимінс була вшита невеличка, трохи більше великого пальця дорослого чоловіка, біла різьблена пластинка — скоріш за все, кістяна.

— Подивися сюди, — наказала пресвітерія, дзвіницею височіючи над Ебру. Та покірно стала навшпиньки та подивилася на пластинку.

Спочатку та здалася дівчині простою прикрасою, вкритою складною, але безглуздою різьбою. Численні лінії перетиналися, збігалися та розходилися, поза всякими правилами складання візерунків. У них не було ані чіткої симетрії, ані циклічності, ані сталих форм. Проте Ебру вперто продовжувала вдивлятися в пластину, наче це раптом зробилося найважливішою справою в її житті. Дивно, але цей різьблений шматочок кістки здавався їй знайомим — немовби дівчина вже колись бачила його, дуже-дуже давно… або уві сні.

— Що ти бачиш? — здавалося, що голос пресвітерії лунає крізь товщу води — глухо та віддалено.

Ебру спробувала відповісти, але язик наче присох до піднебіння. Заціпеніла, вона роздивлялася хаотично сплетені лінії. Паралізуюче відчуття роздвоєності знов охопило її — таке саме, як із фресками, тільки набагато, набагато сильніше. Одна Ебру відмовлялася сприймати узори та лінії, відкидаючи навіть натяк на те, що в них може бути якийсь сенс. Інша ж розуміла, що перед нею — послання. Першу Ебру навчили читати й писати, вона знала грецьку й латину, але нічого з її знань не вказувало на семантичний вміст, набір стереотипій, які її розум міг би розрізнити. Друга Ебру знала, що цей запис не може бути відтворений голосом. Для неї візерунки будувалися на каліграфії, традиції глибшій, ніж грецька чи латина, і її вміст визначався не знанням та співвідношенням, але сприйняттям та інтуїцією. Дві Ебру боролися між собою, бо існування одної цілком виключало існування другої.