Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Тож мисливці по самому лише запаху вміють упізнавати розчинену в крові Пісню. Так само, як зараз вони відчули густий, вібруючий аромат, що здіймався над трупами паломників.
— Не треба було мені зволікати, — пресвітерія окинула Ебру довгим злим поглядом. — Я мала наказати Тользі вбити вас обох, тільки-но ви ся явили на порозі моєї скинії.
Ебру мовчки дивилася на неї. Пресвітерія Аджена застигла на амвоні, біля царських воріт, велична та непохитна. Цупкий, оздоблений золотом, перлами та коштовним камінням фелон робив її схожою на висічену з туфу статую. Ебру стояла навпроти, під склепінням наосу, вдягнена у вкриту плямами та пилом туніку, брудна й боса. Обличчя було замурзане засохлою кров’ю, лівий кулак — міцно стиснений.
В арку храму потужним потоком вливався людський гомін, наче зарепетували всі ченці одразу, марно намагаючись перекричати один одного. Храм був порожній — якщо не брати до уваги жінки та дівчини… хоча якась метушня долинала з вівтарної частини, глухе мимрення та шурхіт сандалій.
— Сумнів — ворог віри, — відкарбувала пресвітерія.
Якийсь час вони безмовно поглядали одна на одну.
— У твоєму кулаку руна Еґріташ? Ти розшифрувала її? — нарешті спитала Аджана. — Не заперечуй, навіть я відчуваю її спів. Присягаюся, що анахорети — й ті в замурованих келіях зараз виють та качаються в корчах по долівці. У долині стало більше пісні. Набагато більше. І це зробила ти — за один неповний день. Те, на що інші різьбярі могли покласти все своє життя…
— Ні, — Ебру мотнула головою. — В рунах усе слід розплутувати, але розшифровувати в них нема чого.
— Се слова Яхцзи, — розсміялася Аджена. — Він також їх розплутував. Але ти… ти до смерті його перелякала. Чим, дозволь запитати?
Вона дивилася крізь Ебру, туди, де за худорлявою фігуркою темніла арка храмових воріт. Хай би якою сильною була руна в руці цього зухвалого дівчиська, хтось із мисливців має зберегти тяму, не піддатися Пісні. Хтось має… має прийти до храму, до своєї пресвітерії. Дамла? Чи Тольга?
— Ви завжди шукали значення рун у їхніх творцях. Ви шукали їх в образі Давнього, що його пізнавали крізь несвідому руку різьбяра. Завжди уявляли собі послідовний ланцюжок значень, що зрештою мали один-єдиний теологічний зміст. Ви вважали їх посланнями Давніх — істот величніших навіть за самого Бога-Творця, якого звете Логосом. Але Пісня ніколи не була цим. Не могла бути. А Давніх, ікони яких ви малювали у своїх храмах, — їх не існує.
Аджена скривилася у зневажливій посмішці, крізь яку отрутою сочилася погано прихована лють.
— І що ж тоді є Пісня? — спитала вона. — І що є руни? Якщо не існує Давніх, то від кого се все походить?
— Визнати у пісні єдине джерело означає зупинити її, надати їй остаточного значення, замкнути.
Від арки входу відчутно долинали чиїсь кроки — і це надало пресвітерії сил.
— Ти — не друга різьбярка. Не нова Еґріташ. Ти лише чергова божевільна паломниця, яка жадає божественних одкровень! Я дарма боялася тебе! — очі Аджени зблиснули, коли в отворі арки проступив обрис чоловічої постаті. Довжелезна, важка шабля в руці майже черкала плити підлоги. — Долина не помітить твого зникнення, як не помітила й прибуття! Те, що вона дарує, з нею й залишається!
Але перш ніж відлуння останніх її слів згасло під склепінням, Аджена зрозуміла, що силует в отворі якийсь надто тонкий та маленький — ненабагато більший за Ебру. Шабля в його руці здавалася до смішного величезною. Пресвітерія затнулася, черговий вигук застряг у неї в горлі.
Кара увійшов до храму. Мовчазний та зосереджений, з голови до п’ят вкритий темно-багряними бризками, він став поряд із Ебру. Дівчина обернулася до нього.
— Привіт, Каро, — сказала вона тепло. — Добре, що тебе не вбили.
Кара труснув головою, наче не погоджуючись. На мить його обличчя пересмикнуло судомою.
— То що ти відповіси мені, дитинко? — під злістю пресвітерія Аджена намагалася приховати страх, що холодною рукою стискав її горло. — Якщо Давніх немає, хто…