Закоłот. Невимовні культи

— Що нам до цих неборак? — питає Атмаджа. — Вони ж лише побрідники. Звичайна наволоч.

— Не звичайна, — заперечує Тольґа. — Відтоді як Еґріташ зникла, долина чекає на нового різьбяра. Не такого як ті, хто наразі роблять копії копій, намагаючись розплутати її лінії, — під їхніми руками народжуються лише підробки.

— Аджена гадає, що новий різьбяр — серед отих? — Дамла поглядом вказує на паломників.

— Пресвітерія не знає цього, — всміхається Тольґа. — Лише припускає. Вона спостерігає анахоретів та шаленців, і за змінами в їхньому стані передбачає, що новий різьбяр прибуде вже незабаром.

— Як? — Дамла здійняла брови.

— Ти запитуєш у мисливця про пресвітерію, — зауважив Тольґа розважливо. — Я не знаю.

— Гаразд, — змахує кошлатою бородою Атмаджа. — Навіщо вбивати нову Еґріташ, коли можна взяти її бранкою?

— Тому що стара Еґріташ назавжди змінила долину. Зміни, що принесе нова, будуть не менш значущими, — пояснив Тольґа. І, на мить замислившись, додав: — Аджена вважає, що це буде кінцем для нас.

— Убити різьбяра, щоб врятувати долину? — пирхнула Дамла. — А його взагалі можна вбити?

— Усі смертні, — кинув Атмаджа, спираючись на молот. — Ба навіть Давні.

Нечутно ступаючи, вони пірнули у темряву. А за тридцять ударів серця наблизилися до паломників на відстань удару.

Дамла батогом обвила шию першого, рвонула на себе, висмикнувши його зі світла. Передсмертний хрип пролунав за мить пізніше, але паломники навряд чи його почули. Тольґа згином ліктя затиснув шию іншому, потягнув, незважаючи на відчайдушне борсання. Вільною рукою вихопив ніж, встромивши поміж ребер, і розпанахав впалі груди, наче різник на базарі, ламаючи кістки та шматуючи нутро. На голову третього паломника впав молот Атмаджи, розтрощивши череп на дрібні гарячі скалки. Одна з жінок заверещала, але її вереск тієї ж миті урвався — жало батога невловимо швидким рухом розірвало горлянку, і той крик захлинувся у кривавому шумовинні, що струменіло з жахливої рани.

Збуджені запахом крові, зарепетували в пітьмі чудовиська, квапливо, але обережно підступаючи до джерела цього п’янкого аромату. Мисливці відступили назад у темряву, намагаючись якомога швидше відмежувати себе від безумства, що клубочилося над місцем стоянки. Забрьохані кров’ю, наче багном, вони зупинилися біля своїх ліхтарів, уже майже згаслих.

— Ти відчув? — спитала Дамла Тольґу. — Кляті жебраки… їхня кров… просочена.

Тольґа кивнув. Дамла не помилялася.

Поміж усіх ченців скинії шлях мисливця — найкоротший. Пісня поширюється долиною в безліч способів. Дехто відчуває її в обрисах, що удосвіта постають на небокраї; дехто — в довгих, тривожних снах, що приходять уночі, інші — слідкуючи за різцем, який лишає лінії на кістці та камені. Мисливці ж всотують пісню з кров’ю — бо їхні жертви зрослися з нею тілами, сповнилися нею. Пісня обертає людину на чудовисько, чия кров — безумство. Мисливець, що захищає скинію, б’ється з чудовиськами, вдихаючи випаровування їхньої крові, всотуючи її шкірою. Суворі практики анахоретів вчать перешкоджати її проникненню, але жодна з них неспроможна цілком його зупинити. І мисливці на чудовиськ самі стають чудовиськами — щоб наприкінці загинути від рук своїх побратимів.