Листя землі. Том 1

Господи, як я зажилася на світі! Уже історія давня — усі, біля кого я починала жить. А скільки ж мені дісталося у житті цім — залізо б, і те, здавалося б, не. витримало, а я — з плоті живої — усе ще землю топчу. Приходять тепер до мене люди молоді, про сталінські табори розпитують, а я в тих таборах шістнадцять годочків одмучилася. Тільки ж тепер мені ті шістнадцять годочків — як один день. А дитинство та юність*—розтяглися в часі, наче гумові. І кожен день, здається, пам'ятаю досі, і кожне лице усе ще переді мною як на карточці.

Я — першою з дому свого пішла, Богданка вже потім. Батько мій — на залізничній станції працював, у складах, заробляв непогано, у шкіряному пальті ходив, хромових чоботях. Про революцію і чуть не хотів, усе казав мені: «Хава, послухай, згадаєш потім мене, старого єврея, та пізно вже буде: краще для людей ви не зробите, а зробите — ще гірше». А ми з Бог даною Листопад — в одній гімназії навчалися. А вже ми знайомі були з мринськими соціал-демократами, листівки рознести і розклеїть — це був наш перший партійний обов'язок. Скоро нас жандармерія запримітила. Батько як дізнався — з кулаками на мене. Ну, я дверима грюкнула — і пішла. Тоді й Богдана до мене приєдналася. Найняли ми кімнатку, у військовому госпіталі працювали, а вечорами ходили на курси медсестер. Мріяли на фронт сестрами-жалібницями поїхать, щоб агітувать серед солдатів за більшовиків. Більшовицька правда тоді видавалася нам єдиною правдою, на усі часи і народи. Молоді ми були, енергійні, довірливі до слів високих. Це тепер, коли ми усі стільки пережили, кожен — суддя нам, а ми — як підсудні. А тоді: «Мы— кузнецы, и дух наш молод, куем мы счастия ключи!..» Для світової пролетарської сім'ї, для усього людства — кували. «Дружно іти до нових битв і нових перемог!» — писалося в тодішніх прокламаціях, які ми розклеювали по місту, і ми — ішли. «Геть — капіталізм! Хай живе соціалізм!» І соціалізм бачився нашим залюбленим у майбутнє очам — як нескінченна сонячна весна після довгої зими.

І ось знайшла нас у тій кімнатці матір Богданки. Із валізою — одяг дочці принесла. Ну, обоє — у плач, любили вони одна одну. Дарина Михайлівна — статурна така, поважна, як іде містом — видно породу. А туточки, біля дочки, геть розклеїлася. Вона уже тоді нагорювалася з дітьми своїми, а ще ж не знала, що її дітей попереду жде. А може, і знала, серце материнське — воно багато знає. Я — пізно вийшла заміж, усе не було як за партійною роботою. І вродилося у мене хлоп'я, уже в тридцятому році. Як я його пестила, долю його гірку передчуваючи! Узяли нас, мене і чоловіка, в одну ніч, у травні тридцять сьомого. А воно, бідне, пішло по дитячих будинках і згинуло безслідно.

Як пришила у нашу дівочу комуну Дарина Михайлівна уперше, пригостили ми її чаєм ріденьким, із хлібцем чорним. А більше пригощали розказами про скоре щастя вселюдське. Неофіти ми тоді були, віруючі, як перші християни, але вірили ми у царство земне, не потойбічне. Нині багато хто хапається історію писать, але якщо нашої віри тодішньої не відчути, правдивої історії не вийде. Про вождів наших я не кажу, не знаю, але й там, мабуть, не все так просто, як сьогодні багатьом уявляється. Знаю одне напевно: якби нам з Богданкою тоді сказали: «Ось ви зараз, цієї хвилини, помрете, зате на землі настане вимріяний вами соціалізм», — ми б і миті не роздумували. І багато таких було у ті часи, довірливих, особливо серед молоді. Більшість нас, неофітів, полягла на фронтах громадянської, першими ішли на штики — за світову революцію, за вселюдське щастя… Потім прийшли інші, хто хмелів од влади над людьми. Так дикого звіра п'янить запах крові. То я і в ті роки уже була спокійніша, розсудливіша, а може — практичніша. Богданка ж — та уміла, ой уміла, і любить, і ненавидіти. Золотої середини і рятівних гальм вона не визнавала. Ось вона у мене у фотоальбомі, це вже для мене в обласному музеї перефотографували. Такою й закарбувалася у пам'яті моїй: вродлива, довга коса у неї була, лице щире, відкрите до людей, очі сяють, як дві зірочки.