Тореадори з Васюківки

Ми пішли переодягатися. А потім підійшов асистент, той, що приїздив до нас, і вручив нам усім по три карбованці. Виявляється, всім статистам, хто бере участь у зйомці, платять за день по троячці. Оце здорово! Мало того, що ти в кіно знімаєшся, славу здобуваєш, так тобі ще й платять за це.

Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:

— Спасибі вам, дорогі друзі, за допомогу. Молодці! Створили дуже переконливі образи революційно настроєних дітей бідняків періоду 1905 року. Якщо доведеться перезнімати, ми вас запросимо. До побачення!

І він кожному з нас потис руку. Ці режисерові потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрій у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.

Біля пам'ятника Пушкіну Олег Іванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксі, і ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тільки «до шістнадцяти не...», а мабуть, і «до вісімнадцяти не...» — ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горі над Хрещатиком, на найвищій, як кажуть, точці Києва,— в ресторан «Москва». І через усі шістнадцять поверхів піднялися швидкісним ліфтом на самісінький дах.

Весь Київ лежав під нашими ногами, іграшкові машини і тролейбуси сновигали по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. І видно було так далеко, що, здається, ще трохи — і побачиш рідну Ва-сюківку...

Ми сіли за столик, і до нас одразу підбігла молоденька офіціантка, ще здалеку всміхаючись і вітаючись з нами, а певніше — з Олегом Івановичем і з Максимом Ва-лер'яновичем. Так вітаються тільки з тими, кого добре знають, поважають і люблять.

Олег Іванович почав замовляти всілякі страви. Довго замовляв — офіціантка дві сторінки у блокноті списала.

Повз нас пробіг якийсь дядечко-офіціант і теж дуже лагідно привітався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Івановичу. Офіціант держав на руці велику тацю з тарілками, що парували і дуже смачно пахли.

— Що це так пахне? — тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нічого не їли — навіть про бутерброди свої забули).

Офіціантка почула і повернула до Яви свою усмішку:

— Це шніцель. Хочете?

Ява почервонів як мак. Вийшло, що він напросився на той шніцель.

— Аякже, аякже... Всім шніцелі неодмінно. Ми ж голодні як вовки! Цілий день знімалися...— голосно, на весь ресторан сказав Олег Іванович.

Тут уже ми всі четверо почервоніли — від задоволення і гордощів.

Офіціантка кудись побігла і почала носити на наш стіл різні пляшки й тарілки.

Ми бенкетували в ресторані, як справжні дорослі артисти. Ми їли численні закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, ікру, краби... їли шніцель... їли тістечка, цукерки й морозиво...

Максим Валер'янович і Олег Іванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, від якого на нас тільки гикавка напала. Ми ховалися за серветками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Іванович: