Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
— Що ж ви запізнюєтеся? Зриваєте мені зйомку?
І, каламутячи воду, заспішив на берег.
— Привіт, старики!
Чвиркаючи чоботями, він підійшов до нас. Підійшов, схилився, пильно вдивляючись у наші з Явою обличчя, потім випростався і суворо глянув на асистента:
— Що це за інваліди? Я їх не знаю...
У мене зупинилося серце.
— Що це таке, я питаю? — вже на нас суворо дивився він.— Що ви всі — збожеволіли? Як зговорилися! Той захворів, а ці... Що це за ґулі? Хіба я просив приготувати мені на сьогодні ґулі? Я ґулі не замовляв! Такий був типаж! Я так радів! Зіпсували мені типаж!
І раптом — наче то не він кричав, а хтось інший,— тихо й лагідно промовив, підморгнувши нам:
— Ша, хлопці, все гаразд... Ґулі, звичайно, не потрібні, але у нас є для цього Людмила Василівна... Людмило Василівно! — гукнув він до жінки у білім халаті. Та враз підбігла.
— Людмило Василівно, зашпаклюйте їм, будь ласка, ці... штуки... І взагалі, зробіть їм обличчя.
Людмила Василівна розчинила свій чемоданчик — у ньому були якісь щіточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилін. Словом, різне причандалля для гримування.
«Тю,— майнуло у мене в голові,— а я думав, дурний, що то лікар — про всякий нещасний випадок... А воно — гример, на зразок перукаря...»
Людмила Василівна спершу взялася за Яву, він був ближче до неї. Раз, раз, раз — чимось підмазала, підфарбувала, припудрила — і ґулю як корова язиком злизала. Нема. Потім Людмила Василівна взялася за мене. Було якось чудно і лоскотно відчувати ніжні дотики гримера, який ось тобі на лиці мазав, розтирав, ще й пудрив (а я ж думав, що тільки жінки пудряться!). Ніколи ж у світі нас не гримували. Оце вперше!.. А коли Людмила Василівна почала потім нам брови й очі підводити, а тоді ще й губи помадою губною мазнула,— я не стримався і заги-готів. От якби ми так по селу пройшли. Затюкали б, а може, й щось нехороше почали кидати!
Будка з Валькою стояли осторонь сумні, як собаки під дощем. Вони вже були певні, що їх не беруть, що про них забуто, що вони тут нікому не потрібні... Кепське відчуття!
Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василівни, заходив то з одного, то з другого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку.
Нарешті сказав:
— О, гаразд! А тепер оцим...— і повернувся до Вальки та Будки. Ті одразу засяяли... Якби у них були хвости, вони б заметляли хвостами... Будка стояв під час гримування підкреслено серйозно, бурмосив брови і закопилював губи... Валька кокетувала, зиркаючи нищечком у дзеркало, вмонтоване у кришку чемоданчика. Але красуню кінозірку з Вальки не зробили. Навпаки, на вимогу режисера Вальчину сучасну зачіску «конячий хвіст» було зліквідовано, а волосся неохайно скуйовджено, і Валька одразу стала схожа на безпритульну. Потім всіх нас поза-мурзували сажею...
«Мабуть, босяків якихось гратимем»,— подумав я.
— Де Клава? Де костюми для дітей? Що таке? — закричав раптом режисер.
— У костюмерну побігла... По плаття для дівчинки,— гукнув хтось.
— Не могла раніше?
— Так не знала ж, що дівчинка буде...
— Треба було знати... Як так — діти, і щоб не було дівчинки... Все вам треба пояснювати!
Валька аж зашарілася — стільки галасу через неї.
— Я тут! Я тут! — біжучи, закричала струнка, гарна, підфарбована дівчина (оце справжня кінозірка!). В руках вона тримала якусь шматину.
— Ходімо, реб'ята! — весело покликала вона нас.
За тонвагеном на лавці висів наш кіноодяг. Не одяг, а якесь гноття — під руками розлазилося, латка на латці. Я б таке зроду не надів. Але для мистецтва... Валька з Клавою одійшли за ріг тонвагена, і ми почали перетой... перевтілюватись... А тоді, одягнувшись, вже не втрималися і, присідаючи й тицяючи один на одного пальцями, почали реготатися:
— Ти диви, ти диви на нього — от опудало!
— А ти! Обернись на задні колеса! На себе глянь! Наче з тюрми втік!
— Ой, не можу! Ой, не можу! В такому дранті — і губи намащені...
З-за рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному розпанаханому платті, що ледь держалося- у неї на плечах. Ми враз виструнчились і схилилися в/поклоні:
— Здрастє, ваше благородіє... /
Валька, взявшись пальчиками за край своєї шматини, присіла, як ото балерини в опері присідають. Ми зареготали всі четверо.
— Досить, досить вам! До роботи! — почувся крик режисера.