Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Коли ми вийшли з-за тонвагена, він повів. нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю під розлогим деревом на березі озера. Посадовив на лавки, сів сам і почав:
— Значить, так, старики! ^Сартина, яку ми знімаємо, розповідає про революційні пЬдії 1905 року в Україні... Вас запрошено взяти участь в одному з епізодів... Зміст епізоду такий: на кладці над річкою робітника-рево-люціонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду... Артем тікає... Ви — у човні неподалік від кладки. Рибалите... Ви бачите цю сцену, страшенно радієте, аж підстрибуєте. І все... Тільки радість повинна бути на повну котушку. Для цього ви собі уявіть, наприклад, що ви не тільки взагалі не любите жандармів (бо ви ж діти робітників), а що цей конкретний жандарм — ваш особистий ворог, що він вас завжди ганяє і таке інше. Ану прорепетируємо. Значить, я жандарм. Біжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю — плюх! Ну!..
— Га-аа! Га-ля-ля! І-і-і! Го-о-о! — підскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи і ревучи на все горло.
— Стоп! — піднімає руки режисер.— Не те! Це вже занадто! Базар. Так ніхто з нормальних людей не радіє.. Це з репертуару божевільних. Так ви тільки самі попадаєте у воду та й годі. Треба, щоб було життєво, переконливо.
От тобі маєш. Сам же наказав «на повну котушку»... Занадто... Хе! Побачив би він, що коїться у нас в класі, коли вбігає староста Стьопа Карафолька з криком, що математичка захворіла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радість!.. А це...
— Ану, ще раз спробуймо. Тільки серйозно, по-справжньому. Жандарм падає... Плюх! Ну!
— А... О... І...— мляво вигукуємо ми, ледь усміхаючись...
— Стоп! — знов піднімає руки режисер.— Ви мене, старики, не так зрозуміли. Це вже крайність. Так радіють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радіти? Це ж ваш ворог! Най-запекліший ворог! І його кидають у воду! Радісно ж бачити таке. Він же так знущався з вас! Стривайте! Це ж він вам учора ґулі понабивав! Ну да — він. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацію, наклеєну на паркані, він почав розганяти вас, піхвами тільки — раз-раз! — от вам і ґулі... Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — Режисер говорив так переконливо, наче це було насправді (слухаючи його, я на якусь мить навіть раптом повірив, що це не дядько, а справді жандарм набив мені ґулю).
— І от цей катюга біжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!),— збуджено вів далі режисер.— Схопив Артема за руки... Артем розвертається. Тиць жандарма. Той — плюх у воду! Ну!
— Го!.. Ха! Ха!.. Ігі... Ой!..— підхопилися ми всі разом у щирому запалі.
— Годиться! Молодці! Спасибі! Щоб так було під час зйомки. Домовились? Людмило Василівно! Людмило Василівно! (І знову підбігла жінка у халаті з чемоданчиком).— Відновіть їм, будь ласка, їхні ґулі. Та підмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епізоді на явочній квартирі дати репліку про ці ґулі...
Поки Людмила Василівна поралася біля нас, Валька шепнула мені на вухо:
— Пишайтеся! Ваші ґулі увійдуть в історію мистецтва. Вони допомагають створити художній образ.
— Кінчай! — сказав я незалежно, але тільки для годиться, щоб приховати горду радість. А що ж! Через нас навіть репліку якусь нову у фільмі дають!
— Ходімо, ходімо! Починатимемо зйомку! — сказав режисер.
Він підвів нас до човна.
— Веслувати вмієте?
— Го-го! — вигукнув Ява.— Ми ж у плавнях виросли!
— Прекрасно! Значить, так: дівчина сяде на носі. Ти,— показав він на Будку,— отут... Ти,— взяв мене за плече,— з веслом отут... А ти,— сказав він Яві,— з правьлом на кормі... На кормі й на носі, як бачите, вірьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. І слідкуйте, щоб човен не знесло. І ще одне — ні в якому разі не дивитися в апарат! Тільки на жандарма. Бо зіпсуєте мені кадр.
Ми сіли в човен, Ява відштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивіше і хвацькіше,— хай бачать, як я вмію!.. Але вже втретє гребонути не встиг.
— Стоп! — заволав оператор, що по той бік кладки націлявся на нас з плоту кінокамерою. Від несподіванки я тіпнувся, черкнув веслом по воді, затримуючи його, і оббризкав Будку і Яву. От тобі й показав, як я вмію!
— Назад! — закричав оператор.— І трошки ліворуч... А тепер праворуч... Вперед трошки... Ні-ні, це багато. Назад. Ліворуч тепер... Ще трохи... Досить, досить. Трошки праворуч...
Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували під командою причіпливого оператора, аж поки він крикнув:
— Сто-оп! Кидайте якоря! І сидіть тихо, щоб не збити човен...