Тореадори з Васюківки

— А скоріше всього з технічних причин... Через який-небудь брак... Самі ж розказували, як воно марудно знімалося,— казав троюрідний брат з Яблунівки.

— Ага, ага... Плівка засвітилася абощо... Всяке буває,— підгалдикувала п'ятиюрідна тітка з Пісок.

Один тільки завклубом Андрій Кекало позирав на нас косо — ми йому зірвали «пункт номер один» у плані культроботи на травень місяць.

Родичі як у воду дивилися. Через кілька днів прийшов із Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вітання і дуже вибачається, але епізод на кладці довелося, на жаль, вирізати, бо він «не монтувався» (а взагалі вийшло дуже добре, він нам щиро вдячний за допомогу і аж плакав, коли вирізав,— це його слова).

Отакий пшик вийшов у нас з кінематографом...

Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долі мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажні шминдрики, гірші за Хлестакова, і не звернули на це уваги. І от тобі маєш. Лежи тепер, і плач, і гризи землю, і вовком вий на рогатий місяць.

І не так нам боляче й гірко через свій особистий провал, через свою особисту ганьбу і сором! Що там наші особисті болі й страждання! Скільки разів переживали, переживемо й тепер!

Головне, що завдає нам найбільших, найболючіших, найнестерпніших страждань,— це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданці, як жалюгідні підлі штрейкбрехери... Ми ж зірвали весь спектакль, підвели всіх. Вага-томісячна робота усього ВХАТу через нас пішла у помийницю...

Багато різних гріхів було у нас на совісті. Але ніколи ми не були зрадниками. З найбільшим презирством і огидою ми завжди ставились саме до зрадників. І от...

— У-у, задрипанці нещасні, шмарогузи погані! — крізь зуби лає нас Ява.

— Зазнайки погані, барахольщики нещасні! — крізь зуби лаю нас я.

— Чемайдани безголові, а не артисти.

—- Гиндики обскубані...

— Авжеж, було соромно стояти і екати по-баранячому, слів не знаючи. Але ми мусили залишатися на сцені — і якось виплутуватися.

— Ну да, ми повинні були врешті набратися мужності і спитати суфлера, що там говорити далі. Ну посміялися б люди трохи, і спектакль би поїхав далі. А так...

Нам навіть страшно уявити собі, що зараз відбувається в клубі... Оце, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорівна і сумним голосом сказала, що спектакль одміняється, бо, як всі бачили, Бобчинський і Добчинський втекли, зрадники, з бойового поста. Зал загув обурено. Яких тільки слів не посипалося на наші голови! Рідні матері і то відмовилися від нас у цю хвилину. Що ж робити тепер? Чим зарадити біді? Який вихід знайти з нашого безвихідного становища?

Нема виходу...

Кинутися з мосту у воду, втопитися?

Ніхто ж не пожаліє навіть... СкаЦсуть — так їм і треба, штрейкбрехерам шмаркатим. Нема виходу. Нема...

і

* * *

...Прийде завтрашній день, і ми дізнаємося, що трохи забагато на себе взяли, трохи переоцінили свою роль у житті суспільства. Ми дізнаємося, що спектакль зовсім не зірвався, що Городничий після нашої втечі не розгубився і сказав: «Так я й знав, що ці нікчемні боягузи Бобчинський і Добчинський перелякаються і втечуть. Добре, хцо я перед цим зустрів їх на вулиці і вони мені все розказали...» І ловкач Карафолька жваво переказав усе те, що мали говорити ми з Явою. І спектакль пішов-поїхав як по маслу. Актори блискавично перебудовувалися на ходу, всюди потім те, що мали говорити ми, говорив хтось із персонажів. Глядачі нічого навіть не помітили. Наче Го-голь написав «Ревізора» без Бобчинського і Добчинсько-го. Спектакль пройшов з шаленим успіхом. Аплодували так, як ніколи не аплодували ніяким справжнім приїжджим артистам... І виконавець ролі Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий Коля Кагарлицький, якого навіть не всі сусіди на кутку знали,— в один цей вечір прославився на все село. Прославився так, що ще трохи — і його ім'ям назвали б одну з сільських вулиць. І тоді раптом ми зрозуміли, що для того, щоб домогтися успіху, треба передусім довго-довго і наполегливо трудитись (як трудився Коля Кагарлицький). Ця стара і така відома істина, яку повторювали, вбивали, втокмачували протягом усього нашого життя нам у голови і батьки, і вчителі, і дитячі письменники і про яку завжди так легковажно думалося: «А, то для дурнів, для неспособних!» — ця стара істина раптом дійшла до нас. Дійшла до самого дна душі. Дійшла так, як доходили правила з арифметики: раз — і все ясно. Довго з сумом будемо думати ми про жорстоку невблаганність цієї істини.