По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Цього ж ранку Оксана вручила раднику конверт з шифровкою. Експерт у східних питаннях замкнувся у своїй кімнаті і через три години вручив Оксані той самий конверт з відповіддю. Його шифровка була ще коротшою від тієї, яку він одержав.
22. В ЗАСАДІ
Справи у Тараса були погані — він втратив покровителя. Сподіватися, що сотенний дасть йому якийсь документ і відпустить, як обіцяв, по-доброму, вже не можна було. Богдан зник, і можна було тільки здогадуватися про його долю.
На хутір прибуло начальство — курінний, якийсь схожий на іграшкового офіцерика надрайонний, чоловік сім пихатих, вгодованих вояк з автоматами й уже знайомий Тарасові референт пропаганди Могила, який виглядав пригнічено, немов побитий пес.
У штабній хаті безперервно тривали наради, допити. Першим викликали Сидоренка. «Військовий спец» пробув у штабній хаті годин зо дві, потім його вивели під вартою, посадили у льох під замок. Перед обідом сотню вишикували й наказали всім здати зброю й набої. Замість бойових гвинтівок вояки одержали учбові, дерев’яні, а кому їх не вистачило, той повинен був зробити сам. Гвинтівки видавалися тільки тим, хто призначався їм варту.
Про заняття ніхто й не згадував, але було наказано, щоб кожний привів себе до порядку й виглядав, як личить воякові УПА. Хоча всі заворушилися й кожний заходився щось зашивати, латати, чистити, а до тих, хто мав який-небудь перукарський досвід і інструменти, стояли черги, в сотні панував настрій розгубленості і пригнічення. Вояки раз у раз збивалися в купки і боязко перешіптувались. Хтось пустив чутку, що будуть відбирати трофеї, здобуті при нападі на ешелон. Це було ударом для Кореня, який відразу ж заховав одержаного замість шкіряної куртки мундира й ходив похнюпившись.
Тарасові нічого було боятися «реквізиції», він шкодував тільки, що не роздобув тоді на залізниці пістолета. Прогавив… «Підшкірний» пістолет йому не завадив би. Він готувався до походу, приховав у своїй постелі декілька сухарів, шматочок сала, порожню консервну банку. Гранату-лимонку тримав завжди в кишені. Треба було тікати з цього бандерівського кубла, й чим швидше, тим краще.
Уже ввечері, коли Тарас стояв з іншими вояками біля дверей клуні, з’явився ройовий Топірець з автоматом на плечі і, байдуже оглянувши шеренгових, що з’юрмилися, наказав Кореню й Карасю йти за ним.
Пішли до лісу. Топірець ішов попереду, не оглядаючись, нічого не пояснюючи. Трималися дороги, й тому Тарас зробив висновок, що Топірець веде їх кудись далеко. Все це було неприємно, викликало тривогу, але хлопця заспокоювала присутність Кореня. Коли б Топірець вів його самого, тоді інша справа… На цей раз йому, мабуть, ніщо не загрожує.
Тарас мав підстави побоюватися Топірця більше від усіх інших у сотні. Це був трохи дивний, мовчазний хлопець років дев’ятнадцяти, широкогрудий, міцно збудований, з копицею русявого волосся на голові і відкритим, чистим обличчям. Тарасові здавалося, що Топірець, як кажуть, «собі на думці» і через те не кидає зайвого слова, завжди відмовчується. І все ж йому подобався цей хлопець із спокійно-уважними, розумними очима; декілька разів Тарас намагався викликати Топірця на розмову, але безуспішно, ройовий кидав неспішно: «так» або «ні», а то й зовсім не відповідав, незадоволено відводячи очі вбік.
Цікавість до ройового посилилася після того, як Тарас одного разу побачив, що той на березі річки в кущах читав якусь книжку. Власне, це була не книжка, а пачка аркушів, вирваних із книжки. Тарас непомітно підійшов ззаду й устиг схопити очима один рядок: «Аксінья глянула через тин», і те, що було надруковано в самому низу сторінки дрібним шрифтом — «Тихий Дон. Шолохов».
Топірець, почувши кроки за спиною, здригнувся, вмить згорнув сторінки трубочкою, але не злякався, а тільки незадоволено оглянувся й запитав: «Чого тобі?» — «Дай почитати!..» Топірець уважно, неприязно глянув в очі Тарасові й сказав: «Марш звідси!» Потім поклав листки до кишені й пішов геть.
Отже, ройовий крадькома читав «Тихий Дон»… Це відкриття надзвичайно зацікавило Тараса. Очевидно, в Топірця була вся книжка, але книжку носити з собою небезпечно, і він виривав з неї сторінки. Їх можна було ховати в кишеню, за пазуху…
Але незабаром Тарас довідався, що старший брат ройового Топірця якийсь великий начальник серед оунівців, мало не друг самого Бандери, й вирішив, що заводити близьке знайомство з ним не варто — від таких людей треба триматися подалі.