Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
Таємні протоколи до пакту між Сталіним і Гітлером стосувалися розподілу сфери інтересів у Європі. Вони були класичним прикладом внутрішнього колоніалізму і марґіналізували малі й середні за розміром нації, надаючи їм статусу «тих, що лежать у проміжку між периферіями», якщо скористатися терміном Тотоші де Цепентека (Totosy de Zepentek). Згідно з цими протоколами, Радянський Союз мав контролювати територію румунської Бессарабії, прибалтійські держави Литву, Латвію, Естонію, Фінляндію та територію Другої Речі Посполитої на схід від річок Нарев, Вісла й Сян 34. Землі, приєднані Радянським Союзом у 1939–1940 роках, були мозаїкою етнічних спільнот, які жили в повній злагоді, якщо порівнювати з воєнними діями часу Другої світової війни та наступними «етнічними чистками», спровокованими радянською владою 35. Після приєднання до Радянського Союзу цих людей, що належали до різноманітних етнічних груп, переміщали в різних напрямках згідно з радянським планом. Цей процес, однак, був ускладнений радянсько-фінською війною, Другою світовою війною та зумовленою ідеологічними міркуваннями необхідністю додати марксистського лоску до воєнних перемог над народами, над якими російська держава хотіла панувати ще задовго до того, як на сцені з’явилися комуністи. Ці ускладнення та різновекторність численних національних інтересів утруднювали управління приєднаними територіями 36. Ставилася мета створити видимість того, що єдиним чинником і керівним принципом у поводженні з підкореними народами є марксистська ідеологія 37. Насправді ж головну роль відігравав аґресивний націоналізм, який супроводжувався масовими вбивствами та руйнацією.
У травні 1940 р. в редакційній статті журналу компартії «Партийное строительство» стверджувалось, що інформація про державну політику повинна подаватись у пресі, а не поширюватися через заяви партійних керівників. «Живе слово в газеті без порівняння сильніше й ефективніше, ніж будь-яка кількість заяв і директив, на які часто витрачають багато часу керівники районних комітетів», — писалось у статті, котра, до того ж, навчала редакторів, як потрібно будувати плани, щоб досягти бажаних результатів і як переконливо подавати необхідну точку зору. Того року статті про керування пресою з’являлись у журналі «Партийное строительство» фактично щомісяця. Вони відображали серйозне ставлення правлячої еліти до подаваних у пресі інтерпретацій політичної та військової ситуації, що швидко змінювалася, і визнання нею важливості преси для конструювання інтерпретацій, вигідних імперії.
Упродовж 1931–1941 років «Правда», «Известия», «Литературная газета» та інші головні російські щоденні і щотижневі газети та журнали артикулювали ті погляди та думки про підпорядковані народи, які вважалися правильними. Постійні перетасовування фактів були, безперечно, навмисними, щоб забезпечити їх краще засвоєння і зробити невід’ємними частинами картини, яка слугувала метрополії. Преса заохочувала до національної ворожнечі за допомогою статей, віршів, доповідей, свідчень і гасел. Як зазначив Дж. Т. Ґросс, у ті непевні часи друковане заохочення в пресі до нападів на окремі небажані соціальні групи підкорених країн було рівнозначним наданню дозволу на відстріл цього сегмента населення 38. У такий спосіб українців і білорусів нацьковували на поляків у Західній Україні і Західній Білорусії. Під час війни з фінами преса намагалася викликати ненависть до «білих фінів», (білофінів), прагнучи, щоб фінське суспільство було розділене на дві частини: одну — прихильну до Радянського Союзу і готову до входження до нього та другу — ворожу до нього. Складовою частиною цієї кампанії була й спроба натравити карелів на фінів, проголошуючи фінську, а не карельську мову мовою новоствореної Карело-Фінської Республіки. Після приєднання до СРСР Північної Буковини та Бессарабії було розгорнуто кампанію розпалювання ненависті до румунів, які жили на цій території; розпочалася також атака на «українських націоналістів». Після нападу на Радянський Союз нацистів свою частку осуду та паплюження одержали німецька культура й німці. Єдиною національною групою, якої ніколи не очорнювали, були росіяни, тоді як найбільш тривалою була кампанія проти поляків. Ці кампанії у пресі дають численні свідчення про застосування росіянами в той час колоніальної стратегії.