Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Лихачов був дуже добре обізнаним дослідником російських питань і, безумовно, знав про явище, описане Пайпсом. Однак, усупереч історичним і літературним даним, він доводив, що в суспільній поведінці та політичній культурі московитів і жителів Заходу не було принципової різниці. Тлумачення Лихачова є частиною масованих зусиль Росії підтягти сприйняття російської імперії як серед росіян, так і серед закордонних дослідників російської культури до європейських стандартів. Але чому Лихачов доводив те, чого явно не можна було довести? Звідки походить це постійно демонстроване зневажливе ставлення до належних правил поведінки і чому топос «світу, що відповідає правилам», набуває гумористичного відтінку в літературі Московії? Чому в Західній і Центральній Європі було якраз навпаки? Підстави для цього, принаймні частково, могли бути такі 18.

По-перше, цитовані вище історії (так само, як інші віршовані оповіді, наведені в збірнику «Русская демократическая сатира семнадцатого века») наводять на думку, що в суспільстві давньої Росії існувала тенденція поєднувати гумор і зневагу до закону або гумор і гріховність (зайве й казати, що в давній Московії церкву не було відокремлено від держави). Поведінка, що відповідала закону, осміювалася, і вона здавалася смішною людям, які слухали ці «демократично-сатиричні» повісті. За таких обставин гумористичні твори радше висміювали, ніж підтримували закон. У латинізованій Європі можна побачити протилежну тенденцію: базою для середньовічного гумору було переконання, що смішним є явне відхилення від закону. Розвиток Московії, очевидно, пов’язаний з візантійською традицією, яка, на відміну від західної, що дозволяла жарти, смішні вчинки й тимчасові та контрольовані відступи від закону, була цілковито позбавлена гумору. Візантійське християнство ставилося до гумору й веселощів значно суворіше, ніж західна Церква. Два шановані святі російської православної церкви, Йоан Хризостом і Ефраїм із Сирії, писали настанови проти сміху та веселощів. Хоча повчання Ефраїма призначалися радше ченцям, ніж світським особам, їх сприймали так, ніби вони були адресовані і першим, і другим 19. Мандрівників, які бували в Московії, вражала відсутність веселощів у повсякденному житті тієї країни 20. Ймовірно, Ефраїм був непрямою причиною безрадісного стилю життя, рекомендованого «Домостроем» — книжкою про правила ведення домашнього господарства, написаною у XVI столітті. У цій книжці вказується, що гра на «бандурі», сміх і танці неухильно ведуть до пекла. Вона радить батькам не посміхатися своїм синам, а, натомість, спілкуватися з ними із суворим і похмурим виразом обличчя 21. На відміну від цього, святі, які були популярні на Заході, зазвичай толерували й навіть прихильно ставилися до веселощів: Бенедикт мовчазно дозволяв поміркований сміх, дискурс Антонія урізноманітнювався благочестивою дотепністю, а Мартин нерідко розповідав сповнені релігійності жарти. Схоласти так само здебільшого висловлювалися на підтримку сміху й жартів 22.