Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Пан Вишневський був вражений незвичайною красою панни… Він протягом всієї вечері не зводив з неї очей, а панна Казимира тремтіла від його погляду і їй, не звиклій до товариства чужих людей, було ніяково і навіть страшно. Весь час вона сиділа, похнюпившись, і нетерпляче чекала закінчення вечері, щоб швидше зникнути у свою кімнату… Пан Вишневський, як видно, викликав у неї неприємне враження.
Нарешті вечеря закінчилась. Стольник зовсім повеселів, сипав дотепами, сміявся, жартував і таки досить набрався різних наливок, старок і угорського вина.
– Я благословляю негоду! – вигукнув він, – тому що завдяки їй у моєму замкнутому, одинокому житті з’явився ясний промінь і я можу відвести душу цікавою розмовою з таким приємним і розумним співбесідником.
– А я невимовно захоплений: по-перше тому, що мені випало завести таке приємне знайомство з родовитим шляхтичем – шановним паном стольником, а по-друге, я тут зустрів диво-красу і полонений принадами божественної його дочки, панни Казимири.
При цьому Вишневський з почуттям поцілував руку панни.
Панна Казимира почервоніла від таких компліментів і мовчки пішла до своєї кімнати. Стольник же з паном Юзефом ще довго бесідували і розійшлися щирими друзями, а прощаючись, навіть міцно обнялися.
Буря і негода втихли. За якийсь час усе замовкло і занурилось у солодкий сон.
Проминув тиждень, а пан Вишневський все ще гостює в палаці стольника. Гість немов причарував пана Сангайла, і той нізащо не хотів його відпускати, все запрошував продовжити гостину.
Аж раптом, одної ночі в палаці стався страшний переполох. Піднято на ноги все населення містечка, зібрано народ навіть з околиці, у всі боки на розшуки відправлено гінців. Розлетілася по околицях нечувана вість: таємничий незнайомець, що гостював у пана стольника, тихцем втік з палацу і викрав його єдину дочку, панну Казимиру. Найдокладніші розшуки і погоня не дали результатів. Всі гінці повертались з недоброю вістю: «Наче крізь землю пропали!» Пан стольник з горя зійшов з розуму. У приступі відчаю він викинувся з вікна верхнього поверху і помер у страшних муках.
Цей жахливий випадок справив на всіх гнітюче враження.
Місцеві урядники організували серйозне слідство, проте воно теж не дало жодних результатів.
Пана стольника поховали з особливими урочистостями у Бердичівському кляшторі [69], а маєток, аж до повернення спадкоємиці, знову перейшов під опіку королівської скарбниці. Про цей надзвичайний випадок довго ще говорила і розмірковувала навколишня шляхта. Одні казали, що невдячна дочка сама втекла з коханцем, инші стверджували, що насильно викрадена, – словом, всяк фантазував на свій лад, бо дійсної причини ніхто не знав. Та потроху цей випадок почав забуватися, як і все на світі.
Минуло чимало літ.
Багато води витекло з тих пір, багато сталося змін.
До мого батька, а вашого прадіда, блаженної пам’яті уніятського священика Петра Бурчимухи, прийшла одного разу невідь-звідки якась стара мандрівниця і попросила притулку.
За приємними рисами обличчя і добрими манерами можна було здогадатися, що вона не простого, а шляхетського походження. Тихої вдачі, добра, проста, лагідна, старенька одразу заслужила загальну симпатію всієї сім’ї.
Вона пожила у нас трохи і вже хотіла було податися знову у мандри, та ми її так полюбили і звикли до неї, що прийняли як рідну і залишили жити серед нас до самої смерті.
Була напрочуд мовчазна, ніколи нічого не розповідала про себе, ані про своє життя-буття. Хто вона і звідки, так і лишалось для нас усіх таємницею. Віри була римо-католицької і майже щодня ходила до найближчого костелу, де ревно молилась Богу.
Хоч ми й цікавились її минулим, вона про це ніколи не обмовилась навіть словом.
Так і прожила у нас кілька років.
Повертаючись якось із Бердичівського костелу, куди ходила на сповідь, вона застудилася у негоду, захворіла, лягла у ліжко і вже більше не вставала.
Перед смертю закликала до себе моїх батька і матір і повідала їм свою сумну історію. Й аж тоді вияснилось, що вона була нещасною Казимирою Сангайло. Розповіла вона таке.
– Я ще не дуже похилого віку, не стара, та горе і страждання, які я пережила в своєму житті, передчасно мене зістарили. Батько мій був шляхтичем крові, стольником при дворі польського короля. Жили ми розкішно і багато. Матір я втратила, коли була ще малою дитиною, і майже зовсім її не пам’ятаю. Виховання одержала добре, у Варшаві. Батько мій привіз мене у маєток, коли мені виповнилось повноліття, і там я жила одиноко, без рідних і друзів. Через придворні інтриги він потрапив у немилість короля, йому заборонили приїжджати у Варшаву і з тих пір ми назавжди поселились у помісті.
69
Кляштор – монастир.