Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Київ. 14 квітня 1992 року.
Ми сидимо з отцем Василієм у моїй комуналці та п’ємо каву.
— Пам’ятник? Старому? — дивується він, слухаючи мою розповідь. — Адже там не кладовище!
— Але ж вона не знала! За все вже заплатили і терміново потрібно його забрати.
Отець Василій погладжує долонею бороду. Я дивлюся на лупу, що сиплеться на його мішкуватий светр. Чекаю, коли він скаже, що робити.
— А вона не захоче з нами піти поглянути на могилку?
На це запитання я не можу відповісти.
— Гадаю, що ні. Але хто його знає!
Отець Василій, роздумуючи, розводить руками. На його обличчі суміш сумніву та зачудування. Товсті губи його постійно кривляться, підфарбовуючи до виразу обличчя ще й співчуття.
— Ну гаразд... Ліпше, звичайно, щоб вона з нами порадилася! Замовили б металевий хрест. I дешевше було б і не так шкода, якщо знесуть...
— Але ж могили не зносять! — не розумію я.
— Це ж не цвинтар, це взагалі не зрозуміло що за острів! Зрозуміло, що так собі з нього людей не виселяли б. Адже землянку знесли... Знаєш. — Батюшка впирається в мене поглядом людини, що прийняла рішення. — Давай знайдемо цю саму «швидку допомогу» та попросимо їх допомогти. Щоб випадкові люди не впізнавали. Все ж таки граніт чималих грошей коштує, а зараз жебраків навколо вистачає!
— А ти їх пам’ятаєш? — запитую я.
— У мене чудова пам’ять на обличчя, — запевняє отець Василій.
На Лівому березі йде дощ. Від станції метро до лікарні швидкої допомоги ми йдемо пішки та без парасольок. Отець Василій одягнений у старий чорний плащ з картатою підкладкою, а я — у дуту куртку.
Обходимо кілька «рафиків» «швидкої допомоги» на лікарняному подвір’ї, але наших знайомих серед водіїв та санітарів немає.
— Зачекаємо? — запитую я.
Чекаємо більше години. Зустрічаємо кожну «швидку допомогу», що під’їздить, але марно. Лише незнайомі обличчя.
Отець Василій вирішує порозмовляти з кимось із водіїв. Повертається за п’ять хвилин незадоволений та розчарований.
— Ніхто не хоче.
— У мене є ідея, — кажу я. — Поїхали назад!
Ми повертаємося на Правий берег, зігріваємося у мене чаєм. А потім я викликаю телефоном «швидку». Вже близько п’ятої. Якщо мій план спрацює, ми встигнемо забрати пам’ятник з цвинтаря якраз перед закриттям похоронної контори. Головне, щоб Сєва був на місці!
149
Цюріх. Кінець жовтня 2004 року.
Посада цієї жінки в дослівному перекладі з німецької звучала приблизно так: консультант з поваги до смерті. А може, це Міла так сумно пожартувала, коли ми підійшли до коричневих різьблених дверей у її кабінет, розташований у невеличкій церкві поруч із лікарнею. У цій церкві не було парадних воріт. Лише високі двері, також прикрашенні різьбленням. Янголята, дерева, квіточки. Потім короткий коридор. Праворуч — інші різьблені двері, перед якими ми зараз і зупинилися. А далі коридором — подвійні двері з вітражами.
Жінці, яка зустріла нас у кабінеті, було років із сорок. Чорне плаття-балахон підкреслювало її виразне обличчя з трішки важкуватими вилицями. Великі перські очі були акуратно підведені синім. Вона привітно кивнула та вказала жестом на важкі дубові стільці.
— Бог навчає сумувати і радіти. У вас зараз — час скорботи. Слухайтеся свого серця. Діліться своїм горем з ближніми. Звертайтеся з молитвами до Всевишнього, і Він вас почує...
Я трішки здивовано поглянув на Мілу. Вона сама мало що розуміла. Та продовжувала перекладати.
— Я підготувала для вас деякі матеріали, які допоможуть вашій дружині впоратися з цією трамвою. Головне — не ховати у собі це горе, не залишатися з цим горем наодинці. Будь ласка!
Жінка простягла мені кілька брошур.
— Там є корисні поради психолога, крім цього — адреси веб-сторінок для батьків, у яких померли діти. Ви зможете за допомогою Інтернету налагодити відносини з людьми, які теж пережили таке горе.
Я гортав брошури, тупо впивався поглядом то в німецький, то у французький текст. І кивав.
— А зараз давайте поговоримо про мить прощання з вашими дітьми. Ви маєте вибір. Їх можна поховати на цвинтарі, тут неподалік. Це, звичайно, коштує чималих грошей, але ті, що померли в нашій лікарні, мають невеликі знижки. Якщо бажаєте, їх можна кремувати. На кладовищі є дитяча ділянка — «Сад Льюїса Керролла». Можна змішати попіл із землею й посадити на цьому місці дві троянди. Троянди можете назвати іменами своїх дітей, і вони будуть вигравірувані на бронзових табличках, які поставлять разом із квітами. Було б дуже добре, якби ви прийняли рішення вже сьогодні.