Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
Чи, може, полякам треба звернутися до прусського парламенту зі скаргами на щоденне насилля над ними?
Поляки звертались. Почуємо, що їм одповідали. На скаргу про утиск польської мови канцлер Бюльов відповідає в парламенті:
«Держава прусська не перешкоджає полякам казати, як у них дзюб виріс».
На скаргу, аби в однім місті в загальнім шпиталі, котрий утримується із краєвих фондів лікарі розуміли по-польськи, німецький депутат відповів: «Адже ветеринарі лічать худобу, не розуміючися з нею»!
Чи після таких відповідей звертатись ще з новою скаргою?
Поодинокі чесні і шляхетні німецькі голоси в обороні поляків тонуть в загальнім шовіністичнім простуванні.
Danziger Neueste Nachrichten кажуть, що поляки в землях польських в прусській державі не можуть бути властителями земельними.
Дехто запитає, чи дійсно серед усіх верствів пануючих націй нема ані одної, котра б спочувала завданням поневолених націй, підпирала їх?
Одповімо на цей запит, як то звичайно робимо — фактами життя.
В р. 1903 відбувся з’їзд соціалістів німецьких в Дрездені. Про се пише «Kraj» (1903, 38):
Комітет партії соціал-демократів (німців) надаремно домагався від соціалістів польських, аби вони виключно стали на грунті класової боротьби: коли ж вони в цім нічого не досягли, комітет одібрав грошову запомогу польським соціалістичним часописям. Видавці звернулися до дрезденського з' їзду — але остатній признав рацію постанові комітету С. Д. партії (пруссько-німецької).
І так, по пересвідченні німецьких соціалістів, поляк-соціаліст мусить дивитися цілком байдужно, цілком індиферентно, як його рідний край, його народ і його самого гноблять, тиснуть чужинці, як усе найсвятіше і найдорожче для нього віддається на глум і знущання[278].
Не існує і не може існувати спільної державної конституції для націй пануючої і поневоленої; не існує такої конституції, котра одночасно задовольняла би інтереси нації-пана і її нації-раба
Останніми часами життя поневолених народів конституційного Заходу стало щораз більше звертати на себе увагу українського інтелігента: він побачив, що і певний конституційний устрій в культурних державах гарантує інтереси тільки пануючої нації, а зовсім не гарантує інтересів поневоленої, навіть навпаки: свобода слова, друку, совісті, свобода зборів, кас, асоціацій, свобода научування — все це — пусті звуки для поневоленої нації в конституційній державі. І почали українці турбуватися про будучність своєї нації; почалися запити про гарантії конституційної свободи для українського народу.
Але тепер московські революційні і ліберальні верстви, а надто московська демократія, ставши великою силою, не бачачи самостійних українських організацій і не припускаючи їх можливості і через це не сподіваючися яко-го-небудь українського протесту, скинула машкару, що її носила до сього часу, і ясно і виразно відповіла «єдина, неділима Росія і єдина державна мова — московська в школі, суді і адміністрації».
Завдання московської демократії стали ясні: вона хоче загарбати в свої руки державну власть на всій території сучасної Росії і стати таким чином спадкоємцем власті шляхетної і буржуазної, але зовсім не хоче ділитися цією властю з демократіями недержавних націй Росії; вона негує права кождої нації російського поневолення на державну незалежність, драпіруючися для цього в лицемірну тогу «любові, єднання і братерства народів», називаючи націоналістів поневолених народів Росії ворогами «прогресу» і «загальнолюдського щастя», бо, бачте, вони хочуть роз’єднання. Велике лицемірство під формою єднати (на словах) народності для братерства і любові, а в дійсності — єднати їх силою рушниці і меча, примусом і насиллям для власного вжитку.
Коли московська демократія завоює собі державну власть в Росії, то вона пануватиме по всій території сучасної Росії. Тоді вона скине цілковито маш-кару «братерства і любові до усіх народів», машкару, якою вона приєднувала собі до сього часу симпатії поневолених націй Росії і притягала їх сили для осягнення свого ідеалу: монополізації політичної власті, ясно і одверто кине в очі поневолених націй свій шовіністичний пароль і програму, як це зробила вже демократія англійська, французька, німецька в Німеччині і Австрії, угорська і інші.
Приклади із життя народів Заходу навчили українську інтелігенцію, де шукати гарантії політичної свободи для України; вони навчили, що існує єдина в світі гарантія — то власна сила. Українська інтелігенція побачила, чого варті ті конституції чи який інший державний устрій, наслідком котрого український народ не матиме свойого війська для оборони своїх інтересів, а віддаватиме своїх дітей в солдати московському конституційному чи самодержавному правительству для власного його вжитку[279] навіть проти батьків своїх; чого конституція варта, коли доходи з України підуть в руки всеросійського парламенту, в суті речі до рук москалів; коли школа, преса і література на Україні лишаться московські; коли суд і адміністрація на нашій землі будуть в руках чужинців-гнобителів на погибель нашу; коли всякий злочин, який учинить проти нас урядова і судова адміністрація, лишатиметься без кари, бо у всеросійськім парламенті, де пануватимуть москалі, вона не найде собі порятунку і захисту.
278
Джерела: Джерелами чудово може служити сучасна познанська преса; із польських часописів в Росії найбільше відомостів подає часопис «Кга)».
279
Тепер в сучасну війну японсько-російську вся українська молодіж (не одна сотня тисяч) повезена на заріз в Манчжурію.