Суспільно-політичні твори

Не існує і не може існувати спільної державної конституції для націй пануючої і поневоленої; не існує такої конституції, котра одночасно задовольняла би інтереси нації-пана і її нації-раба

Останніми часами життя поневолених народів конституційного Заходу стало щораз більше звертати на себе увагу українського інтелігента: він побачив, що і певний конституційний устрій в культурних державах гарантує інтереси тільки пануючої нації, а зовсім не гарантує інтересів поневоленої, навіть навпаки: свобода слова, друку, совісті, свобода зборів, кас, асоціацій, свобода научування — все це — пусті звуки для поневоленої нації в конституційній державі. І почали українці турбуватися про будучність своєї нації; почалися запити про гарантії конституційної свободи для українського народу.

Але тепер московські революційні і ліберальні верстви, а надто московська демократія, ставши великою силою, не бачачи самостійних українських організацій і не припускаючи їх можливості і через це не сподіваючися яко-го-небудь українського протесту, скинула машкару, що її носила до сього часу, і ясно і виразно відповіла «єдина, неділима Росія і єдина державна мова — московська в школі, суді і адміністрації».

Завдання московської демократії стали ясні: вона хоче загарбати в свої руки державну власть на всій території сучасної Росії і стати таким чином спадкоємцем власті шляхетної і буржуазної, але зовсім не хоче ділитися цією властю з демократіями недержавних націй Росії; вона негує права кождої нації російського поневолення на державну незалежність, драпіруючися для цього в лицемірну тогу «любові, єднання і братерства народів», називаючи націоналістів поневолених народів Росії ворогами «прогресу» і «загальнолюдського щастя», бо, бачте, вони хочуть роз’єднання. Велике лицемірство під формою єднати (на словах) народності для братерства і любові, а в дійсності — єднати їх силою рушниці і меча, примусом і насиллям для власного вжитку.

Коли московська демократія завоює собі державну власть в Росії, то вона пануватиме по всій території сучасної Росії. Тоді вона скине цілковито маш-кару «братерства і любові до усіх народів», машкару, якою вона приєднувала собі до сього часу симпатії поневолених націй Росії і притягала їх сили для осягнення свого ідеалу: монополізації політичної власті, ясно і одверто кине в очі поневолених націй свій шовіністичний пароль і програму, як це зробила вже демократія англійська, французька, німецька в Німеччині і Австрії, угорська і інші.

Приклади із життя народів Заходу навчили українську інтелігенцію, де шукати гарантії політичної свободи для України; вони навчили, що існує єдина в світі гарантія — то власна сила. Українська інтелігенція побачила, чого варті ті конституції чи який інший державний устрій, наслідком котрого український народ не матиме свойого війська для оборони своїх інтересів, а віддаватиме своїх дітей в солдати московському конституційному чи самодержавному правительству для власного його вжитку[279] навіть проти батьків своїх; чого конституція варта, коли доходи з України підуть в руки всеросійського парламенту, в суті речі до рук москалів; коли школа, преса і література на Україні лишаться московські; коли суд і адміністрація на нашій землі будуть в руках чужинців-гнобителів на погибель нашу; коли всякий злочин, який учинить проти нас урядова і судова адміністрація, лишатиметься без кари, бо у всеросійськім парламенті, де пануватимуть москалі, вона не найде собі порятунку і захисту.