Слідопит, або Суходільне море
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Серия: Пенталогія про Шкіряну Панчоху #3
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Ілько Корунець
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Слідопит, або Суходільне море». Краткое содержание книги:
Розгубленість на обличчі Мейбл спочатку змінилася подивом, а потім, ще швидше, смуток заступив подив.
— Мій батько?! — вигукнула вона.— Так це мій батько надумав віддати мене за вас, Слідопите?
— Так, Мейбл, ваш батечко. Він навіть гадає, що ви дуже зрадієте цьому, і він майже переконав мене, що інакше й бути не може.
— Ну, а ви самі, Слідопите... вам, мабуть, байдуже, буде здійснена ця химерна сподіванка чи не буде?
— Щось я вас не второпаю...
— Я хочу сказати, що ви вели розмову про цей шлюб з батечком, скорше аби зробити йому приємність, аніж з якоюсь іншою метою, і що тут ваші почуття зовсім не зачіпаються, якою б не була моя відповідь.
Розвідник пильно глянув на гарненьке личко Мейбл, що пашіло від цих несподіваних почувань гарячим рум’янцем, і кожна риса його відкритого чола засяяла глибоким захопленням.
— Я часто вважав себе щасливим, Мейбл, коли повен сил і здоров’я повертався після вдалого полювання, вдихаючи на повні груди свіже гірське повітря, а зараз бачу, що все те було дурниці й дитячі забавки в порівнянні з тим, що я відчув би, коли б дізнався, що ви про мене кращої думки, ніж про інших.
— О, так, Слідопите!.. Я про вас і справді кращої думки, ніж про більшість інших... Я навіть певна, що нікого не шаную дужче за вас. Адже навряд чи можна здибати на білім світі ще одну таку правдиву, чесну, відверту, справедливу й відважну людину, як ви!
— Ох, Мейбл!.. Ви й не уявляєте, як підбадьорили мене ваші дорогі моєму серцю слова! Виходить, сержант і справді не помилився, і даремно я так потерпав!
— Але ж це не так, Слідопите!.. В ім’я усього святого й праведного, прошу вас, зрозумійте мене, нарешті, до кінця у цій надто важливій справі. Хоч як я вас ціную, хоч як поважаю, навіть більше того,— шаную вас, як батька рідного, але щоб я коли стала вашою дружиною... щоб я...
Ці слова дівчини так приголомшили її співбесідника, й він так одразу й разюче змінився на виду, що, як тільки Мейбл помітила це, вона, незважаючи на нестримне бажання висловитися до кінця, тут-таки замовкла, боячись завдати йому ще більших страждань. Настала мовчанка, протягом якої ніхто не наважувався заговорити. Суворе Слідопитове чоло так спотворилося мукою, що Мейбл жахнулася. Здавалося, мисливець задихається; він хапався руками за горло, ніби намагаючись полегшити свої фізичні страждання. Коли вона побачила, як конвульсивно стискаються і тремтять його пальці, сполошену дівчину охопив страх.
— Слідопите, вибачте! — отямившись, гаряче заговорила знову Мейбл.— Я, можливо, висловилася трохи різкіше, ніж хотіла; це ж буває: жінки, як то кажуть, ніколи самі не знають, чого хочуть. Проте я бажаю, щоб ви все-таки зрозуміли одне: нам з вами, тобто мені й вам, навряд чи слід думати одне про одного, як про чоловіка й дружину.
— Я не думаю... я ніколи більше так не думатиму, Мейбл...— задихаючись, ніби він тільки-но вдихнув ..якоїсь отруйної речовини, промовив Слідопит.— Ні... Ні... Я ніколи, ніколи більше не думатиму так ні про вас, ні про будь-яку іншу дівчину...
— Слідопите, дорогий Слідопите... Зрозумійте ж мене... Не надавайте моїм словам більше значення, ніж я сама їм надаю... Повірте, такий шлюб був би просто нерозсудливим... може... може, навіть ненормальним явищем.
— Авжеж, ненормальним... протиприродним... Я так і казав сержантові, але він не хотів мені вірити.
— Ах, Слідопите! Це навіть гірше, ніж я могла собі уявити!.. Дайте мені вашу руку, мій шляхетний Слідопите, і покажіть, що ви не зненавиділи ще мене! Та ради бога, не дивіться на мене так сумно!
— За що я маю вас ненавидіти чи сумно дивитися на вас, Мейбл?.. Таке!..
— Ні, а ви дайте мені вашу руку, вашу міцну, віддану й мужню руку... обидві, обидві, Слідопите, бо я не заспокоюся доти, доки не переконаюся, що ми знову друзі і що все це було тільки непорозуміння.
— Мейбл... — промовив Слідопит, сумно дивлячись в обличчя благородній, палкій дівчині, яка тримала своїми ніжними пальчиками його шорсткі, засмаглі руки, і, засміявшись своїм особливим, безгучним сміхом, хоча обличчя його всіма рисами виказувало глибокі страждання, котрі він був неспроможний приховати, додав: — У цьому винен сержант, Мейбл.
Далі стримуватися він уже не міг, і по його щоках градом покотилися рясні сльози. Пальці знову конвульсивно схопилися за горло, а груди почали важко здійматися, ніби на них упав нестерпний тягар і вони ніяк не могли звільнитися від нього.
— Слідопите!.. Слідопите!..— ледь не плачучи, вигукнула Мейбл.— Не треба... не треба! Скажіть мені хоч слово... усміхніться... хоч одне-єдине слово... на знак того, що ви пробачили мені.